У своїй праці «Індоєвропейський музичний ідіом та етногенез індоєвропейців» автор висуває сміливу й водночас надзвичайно цікаву гіпотезу: стародавні ритмічні структури, які збереглися у фольклорі різних індоєвропейських народів, можуть містити пам'ять про події, що відбувалися тисячоліття тому, ще до формування сучасних мов і націй. Якщо мови змінювалися, дробилися на діалекти та породжували нові мовні сім'ї, то певні музичні моделі могли виявитися значно консервативнішими й пережити тисячоліття майже без змін.
Подібний підхід спирається на давню традицію етномузикологічних досліджень, започатковану видатним угорським композитором та вченим Белою Бартоком. Барток одним із перших усвідомив, що народна музика є не просто формою мистецтва чи розваги, а своєрідним архівом культурної пам'яті. Вона зберігає структури, мотиви та закономірності, які можуть бути значно старшими за письмові джерела. Саме тому музичний матеріал здатний доповнювати відомості, отримані з мовознавства чи археології.
Центральною ідеєю дослідження Назарова є існування так званого індоєвропейського музичного ідіому — комплексу ритмічних особливостей, спільних для багатьох індоєвропейських народів. Для перевірки цієї гіпотези автор аналізує ритуальні пісенні традиції слов'янських, балтійських, грецьких, албанських та іранських народів. Саме ритуальний фольклор обрано не випадково. На відміну від пізніших жанрів народної творчості, обрядові пісні зазвичай є надзвичайно консервативними. Вони передаються поколіннями в межах усталених традицій і тому мають більше шансів зберегти дуже давні культурні елементи.
У результаті аналізу дослідник виділяє дві головні ритмічні формули, або клаузули, які повторюються в музичному матеріалі різних індоєвропейських народів. Перша представлена схемами 0101 та 0100, друга — 011 та 010. Ці цифрові позначення відображають співвідношення сильних і слабких позицій у ритмічній структурі. На перший погляд такі послідовності можуть видаватися абстрактними, однак саме вони становлять основу музичного синтаксису багатьох традиційних пісень.
Особливу увагу привертає той факт, що ці ритмічні формули трапляються в культурах, які протягом кількох тисячоліть розвивалися окремо одна від одної. Слов'яни, балти, греки чи іранці мають різні мови, різні історичні долі та різні культурні традиції. Проте їхній ритуальний фольклор демонструє певну структурну спорідненість. На думку автора, таку подібність складно пояснити випадковим збігом або пізніми культурними контактами. Натомість вона може бути відлунням спільної культурної спадщини праіндоєвропейської епохи.
Однак найбільш амбітною частиною дослідження є спроба поєднати музичні дані з результатами порівняльного мовознавства. Назаров звертає увагу на те, що виявлені ритмічні структури мають відповідники у реконструйованих метричних моделях праіндоєвропейської поезії. Інакше кажучи, музика та мова можуть відображати одну й ту саму глибинну систему організації ритму. Якщо це припущення правильне, тоді музичні структури стають не лише естетичним явищем, а й своєрідним продовженням давніх мовних закономірностей.
Такий підхід відкриває надзвичайно цікаву перспективу. Можливо, ритм був фундаментальною характеристикою світосприйняття прадавніх індоєвропейців. Він визначав не лише музику, а й структуру мовлення, поезії, ритуалу та колективної пам'яті. У такому випадку музика постає як один із найдавніших способів організації людського досвіду.
Не менш цікавою є спроба автора пов'язати музичні структури з матеріальною культурою. Назаров висуває гіпотезу, що складність індоєвропейського музичного ідіому може бути спорідненою зі складними орнаментальними композиціями, характерними для текстильного мистецтва багатьох індоєвропейських культур. Археологи давно звернули увагу на те, що в доісторичних індоєвропейських спільнотах особливого розвитку набували геометричні орнаменти, які демонструють високий рівень симетрії, повторюваності та ритмічної організації.
У цьому контексті музика й орнамент починають розглядатися як різні прояви однієї культурної логіки. Ритм може існувати не лише у звуці, але й у візуальній формі. Те, що в пісні проявляється як чергування сильних і слабких долей, у вишивці чи тканині може виявлятися як повторення геометричних елементів. Звичайно, такий зв'язок залишається гіпотетичним, проте він відкриває новий напрямок міждисциплінарних досліджень.
На відміну від мовознавства чи генетики, етномузикологія поки що не виробила загальновизнаних методів реконструкції віддалених історичних процесів. Критики можуть справедливо зауважити, що музичні структури здатні виникати незалежно одна від одної або поширюватися через культурні контакти значно пізнішого часу.
Проте саме в цьому полягає наукова цінність дослідження. Воно пропонує новий погляд на проблему, яка тривалий час розглядалася переважно через призму мовознавства та археології. Назаров демонструє, що музика також може бути історичним документом — особливим, незвичним, але потенційно надзвичайно інформативним.
Якщо ця гіпотеза хоча б частково правильна, тоді кожна давня обрядова пісня є не просто витвором народної творчості, а своєрідним відлунням світу, який існував багато тисяч років тому — ще до виникнення держав, писемності та історії в її звичному для нас розумінні.
Комментариев нет:
Отправить комментарий