«Веда Словена» посідає особливе місце в історії вивчення південнослов’янської міфології. Уже понад століття навколо цього корпусу текстів точиться суперечка: чи маємо справу зі справжніми залишками дохристиянської традиції, чи з масштабною містифікацією XIX століття? Однак сама постановка питання в категоріях «автентичність — фальсифікація» дещо спрощує проблему. Навіть якщо відкинути можливість збереження у «Веді Словені» давнього слов’янського епосу в його безпосередньому вигляді, залишається інше питання: чи могли окремі її сюжети походити з реальної народної традиції — легенд, апокрифів, календарних пісень і казкових переказів?
Саме порівняння «Веди Словени» з незалежно записаним болгарським фольклором показує, що така можливість не повинна бути відкинута апріорі.
Найважливішою особливістю цього порівняння є те, що незалежні паралелі набагато частіше виявляються на рівні сюжетів і міфологічних мотивів, ніж на рівні імен богів. Це принципове спостереження. У «Веді» ми зустрічаємо Вишну, Сурву, Огнебога, Білого Бога, Злату Матір, Млада Бога, Живу Юду та інших персонажів. Проте далеко не всі вони мають незалежні відповідники в болгарській народній традиції. Натомість самі структури оповідань іноді виявляють напрочуд близькі паралелі.
Особливо показовим є колядний комплекс Коледи та Млада Бога. У «Веді Словені» Коледа виступає як сакральна постать, пов’язана з оновленням світу, а Млада Бог — як божественна дитина, народження якої має космологічне значення. На перший погляд цей сюжет міг би здатися специфічною конструкцією «Веди». Проте в незалежно записаних болгарських колядних піснях також зустрічається Божа Мати, яка народжує Млада Бога саме в колядному контексті.
Таким чином, перед нами не просто збіг окремих імен, а цілий комплекс: Коледа — сакральний час — Божа Мати — народження Млада Бога — оновлення світу.
Цей факт істотно змінює оцінку відповідного матеріалу «Веди». Він не доводить існування дохристиянського бога Коледи саме в тому вигляді, в якому його описує «Веда Словена». Але він демонструє, що мотив божественного народження в колядному циклі має самостійне фольклорне існування. Отже, автор або укладач «Веди» не обов’язково створював цей мотив ex nihilo; він міг розгорнути в епічну форму вже наявний фольклорний матеріал.
Не менш цікавим є образ Златої Матері. У «Веді» вона виконує функцію сакральної матері, пов’язаної з народженням божественного героя. У незалежних болгарських піснях ми зустрічаємо вже християнізований образ Божої Матері, яка народжує Младого Бога. Тут особливо добре видно можливий механізм трансформації міфологічної традиції. Давній образ сакральної матері міг бути переосмислений у християнському середовищі, а потім включений у народну календарну обрядовість.
Іншими словами, міфологічна архаїка могла зберігатися не під старим ім’ям, а в новій релігійній оболонці.
Ще переконливішою є паралель, пов’язана із Сонцем. У «Веді Словені» існує розгорнутий сюжет про «Сонцеву женитбу» із земною дівчиною Вулканою. Це не короткий мотив, а велика епічна композиція. Проте в незалежно записаній болгарській традиції також існують пісні, в яких Сонце закохується в земну дівчину, приходить до її дому, прагне вступити з нею у шлюб або забрати її до свого небесного світу.
Тут ми маємо вже надзвичайно важливу паралель:
небесне Сонце — земна дівчина — любов — шлюб — з’єднання небесного і земного.
Такий сюжет важко пояснити просто збігом. Він належить до певного типу міфологічної моделі, в якій космічне світило персоніфікується і вступає у відносини з людським світом. Тому «Сонцева женитба» є одним із тих компонентів «Веди», які заслуговують на подальше порівняльно-фольклористичне дослідження.
Ще один пласт становлять юди, самовили та самодиви. У «Веді» фігурує Жива Юда, або Юда Самовила. Якщо розглядати її як самостійне дохристиянське божество, доказів недостатньо. Проте сам образ має надзвичайно міцне фольклорне підґрунтя. Болгарський фольклор рясніє оповідями про юд, самовил і самодив — жіночих надприродних істот, пов’язаних із горами, водою, лісами, танцями, викраденням людей, хворобами та небезпечною взаємодією людського і потойбічного світів.
Тому тут знову слід розділяти персонажа і його функцію. Конкретна «Жива Юда» як богиня може бути пізньою конструкцією. Але сама міфологічна категорія юди-самовили безсумнівно належить до болгарського фольклорного матеріалу. «Веда» могла надати цьому традиційному образу більш високий, космологічний статус.
Зовсім інша ситуація спостерігається з Вишну. У «Веді Словені» він виступає як могутнє верховне божество, здатне карати людей і керувати космічними силами. Проте незалежного болгарського фольклорного корпусу, в якому Вишну виступав би як традиційний болгарський бог, не виявляється.
Те саме можна сказати про Огнебога. Болгарський фольклор безперечно надає вогню сакрального значення. Домашній вогонь, обрядове поліно, очищувальна функція вогню, його зв’язок із календарними святами — все це добре засвідчено. Але конкретного божества на ім’я Огнебог незалежна традиція не підтверджує.
Отже, можна припустити, що тут відбувалося міфологічне персоніфікування традиційного сакрального явища. Вогонь існував у фольклорі, але «Огнебог» як член розвиненого пантеону міг бути вже результатом систематизації.
Подібна проблема виникає з Білим і Чорним Богами. Опозиція світла й темряви, білого й чорного, добра і зла є цілком органічною для народної міфології. Проте незалежних доказів існування саме стабільної пари «Білий Бог — Чорний Бог» у болгарській традиції недостатньо. Тут ми маємо справу з типовою ситуацією, коли реальна архаїчна бінарна опозиція могла бути перетворена на персоніфіковану теологічну систему.
Особливо показовим у цьому відношенні є Орфей. «Веда Словена» містить масштабний цикл про його народження, шлюб та інші події. При цьому Орфей справді належить до давньої балканської культурної пам’яті, а не є випадковим персонажем, вигаданим у XIX столітті. Проблема полягає лише в тому, наскільки саме «Ведівський» Орфей відображає традицію, що існувала серед болгарського населення Родопів. Тут доказова база значно слабша, ніж у випадку Коледи, Младого Бога або Сонця. Тому Орфея доцільно розглядати як потенційний балканський архаїчний субстрат, який у «Веді» отримав епічне розгортання, але не як доведене свідчення існування саме такого орфічного епосу в болгарському середовищі XIX століття.
Ще одна важлива міфологічна структура пов’язана з божественним покаранням людей за порушення сакральної норми. У «Веді» Вишну гнівається на людей і готовий знищити їх громом, тоді як Коледа виступає посередником і просить його не здійснювати покарання. У незалежній болгарській народній міфології також широко представлена модель, за якої Бог, Божа Мати, святі або інші сакральні персонажі втручаються в людське життя, карають за порушення норм або, навпаки, дарують благословення.
Отже, і тут слід розрізняти конкретний сюжет із Вишну та ширшу фольклорну модель божественного суду. Перша не має достатнього незалежного підтвердження, тоді як друга безперечно належить до традиційної народної релігійності.
У підсумку вимальовується досить складна картина. «Веда Словена» не виглядає просто механічною фіксацією готового дохристиянського пантеону, але так само недостатньо підстав розглядати її як повністю довільну вигадку, позбавлену зв’язку з фольклорною традицією.
Її матеріал, очевидно, неоднорідний. В одному текстовому просторі могли взаємодіяти щонайменше три різні шари.
Перший — реальний болгарський фольклор, представлений календарними піснями, легендами про Сонце, юд та самовил, народними уявленнями про сакральний вогонь.
Другий — християнізована народна міфологія, де Божа Мати, Млада Бога, святі, ангели та інші християнські персонажі виконують функції, які частково нагадують дохристиянські міфологічні ролі.
Третій — міфологічна систематизація або реконструкція, внаслідок якої розрізнені персонажі та мотиви були об’єднані в цілісну систему богів — Вишну, Сурву, Огнебога, Білого Бога та інших.
Саме тому найбільш продуктивним підходом до «Веди Словени» є не питання «справжня вона чи підроблена?», а питання «які різні традиції були об’єднані в цьому корпусі?»
У такій перспективі «Веда Словена» стає своєрідною лабораторією культурної пам’яті. Вона демонструє, як архаїчні міфологічні структури можуть переживати християнізацію, втрачати первісні імена, перетворюватися на народні легенди й календарні пісні, а згодом знову отримувати форму «міфології богів».
Для індоєвропейської компаративістики це особливо важливо. Реконструювати прадавній міф безпосередньо з «Веди Словени» було б методологічно ризиковано. Натомість можна реконструювати окремі мотиви, якщо вони підтверджуються незалежними традиціями. Саме тому сюжети про сакральне народження Млада Бога, шлюб Сонця із земною дівчиною, юд-самовил та сакральний вогонь заслуговують на увагу значно більше, ніж унікальні імена богів, які існують лише в «Веді».
«Веда Словена» відображає складний процес трансформації міфологічних мотивів у різних формах фольклорної традиції — міфах, легендах, апокрифічних переказах, календарних піснях і казкових сюжетах — та їх подальшої систематизації в нову міфологічну конструкцію.
Саме в цьому сенсі її можна розглядати як важливий матеріал для дослідження механізмів збереження та реконструкції міфологічної пам’яті, навіть якщо відмовитися від буквального сприйняття її «давніх богів» як автентичного дохристиянського пантеону.
«Веда Словена» і «Калевала»: фольклор, реконструкція та створення епічної традиції
Порівняння «Веди Словени» з «Калевалою» дозволяє поглянути на проблему болгарського корпусу не лише крізь призму традиційної дилеми «автентичність — фальсифікація». Обидва тексти пов’язані з усною народною традицією, але не є простими транскрипціями якогось одного давнього епосу. Вони виникли внаслідок складного процесу збирання, відбору, упорядкування, редагування та, значною мірою, реконструкції фольклорного матеріалу.
Саме тому «Веда Словена» може бути цікава не тільки як начебто пам’ятка дохристиянської слов’янської міфології, а й як феномен формування міфологічної традиції в модерну добу.
«Калевала» як реконструйований епос
Еліас Льоннрот, створюючи «Калевалу», не записав готовий фінський епос, який існував у народі в завершеній формі. Він збирав окремі карело-фінські руни, що побутували в різних виконавців і регіонах, а потім зіставляв їх, відбирав варіанти, редагував, скорочував і поєднував у великі сюжетні цикли.
У результаті виникла композиція, якої в такому вигляді не існувало в усній традиції.
Це, однак, не робить «Калевалу» фальсифікацією. Її цінність полягає в іншому: вона є літературною реконструкцією на основі реального фольклорного матеріалу. Завдяки збереженим польовим записам дослідники можуть значною мірою простежити, які мотиви належали усній традиції, а які були результатом роботи Льоннрота.
Отже, «Калевала» демонструє принципово важливий механізм: фольклор може існувати у вигляді розрізнених пісень і сюжетів, а модерний редактор може перетворити їх на цілісний епос.
Чи могла подібна ситуація виникнути з «Ведою Словени»?
Саме тут виникає цікава аналогія.
«Веда Словена» також являє собою масштабний корпус пісень і сюжетів, у якому поряд із християнськими персонажами з’являються незвичайні божества та міфологічні постаті: Сурва, Коледа, Млада Бог, Злата Мати, Жива Юда, Вишну, Огнебог, Білий Бог та інші.
Якщо розглядати цей матеріал буквально, виникає чимало проблем. Деякі з цих персонажів не мають переконливих незалежних паралелей у болгарському фольклорі. Особливо це стосується Вишну, Огнебога та сформованої пари Білого і Чорного Богів.
Проте ситуація змінюється, якщо припустити, що під поверхнею створеної системи могли лежати різнорідні фольклорні мотиви.
У такому разі виникає інша схема:
народна пісня → легенда → апокрифічний сюжет → календарна обрядовість → модерна реконструкція → міфологічна система.
Тоді питання полягає вже не в тому, чи існував у болгар XIX століття «пантеон» саме з такими богами. Значно важливіше з’ясувати, які елементи цієї системи мають незалежне фольклорне підтвердження.
Сюжет може бути давнішим за його ім’я
Саме порівняння «Веди Словени» з болгарським фольклором показує, що найбільш переконливі паралелі виникають не там, де збігаються імена богів, а там, де збігаються сюжетні структури.
Особливо показовим є мотив Младого Бога. У «Веді» він пов’язаний із Коледою та сакральним народженням. Проте незалежні болгарські колядні пісні також знають Младого Бога, якого народжує Божа Мати в колядному контексті. Це означає, що сам мотив не обов’язково був створений укладачем «Веди».
Але це ще не означає, що всі обставини його «Ведівської» історії походять із давньої традиції. Найімовірніше, ми маємо справу з розширенням і систематизацією фольклорного ядра.
Подібну ситуацію демонструє і сюжет шлюбу Сонця із земною дівчиною. У «Веді Словени» цей мотив розгорнуто у велику епічну композицію. Водночас незалежно записані болгарські пісні також розповідають про Сонце, яке закохується в земну дівчину і прагне вступити з нею у шлюб.
Отже, цілком можливий такий процес: короткий фольклорний мотив перетворюється на розгорнутий епічний сюжет.
Це дуже нагадує те, що відбулося з багатьма рунами, які Льоннрот використав для створення «Калевали».
Юда, самовила і перетворення фольклорного персонажа на міфологічного
Подібну закономірність можна побачити в образі Живої Юди. У «Веді» вона набуває статусу міфологічної істоти, майже богині. Проте болгарський фольклор незалежно від «Веди» добре знає юд, самовил і самодив.
Отже, сам образ має реальне фольклорне підґрунтя, але його конкретна роль у міфологічній системі «Веди» могла бути результатом пізнішої систематизації.
Це дуже важливий механізм. Фольклорна істота не обов’язково спочатку була «богом». У процесі міфологічної реконструкції вона могла отримати вищий статус і бути включена до пантеону.
Таким чином, реконструктор може створити нову систему з традиційних елементів, навіть якщо сама система в такому вигляді ніколи раніше не існувала.
Християнство як частина архаїчної пам’яті
Особливо важливо врахувати християнізацію.
Народна культура не знищує стару міфологію одномоментно. Старі сюжети можуть продовжувати існувати, змінюючи персонажів. Замість давньої богині з’являється Божа Мати, замість давнього божественного немовляти — Млада Бога, замість міфологічного героя — святий.
Тому народний апокриф може виглядати цілком християнським, але водночас зберігати структуру значно давнішого міфу.
У цьому сенсі «Веда Словена» надзвичайно цікава: у ній християнські та нехристиянські елементи не просто співіснують, а утворюють складну синкретичну систему.
Відмінність між «Калевалою» та «Ведою Словени»
У випадку «Калевали» ми маємо величезний незалежний корпус карело-фінських рун, тому можемо контролювати роботу Льоннрота. Ми знаємо, що за літературною композицією стоїть реальна усна традиція.
У випадку «Веди Словени» ситуація набагато складніша. Тут значно важче встановити точний ланцюг:
народний текст → польовий запис → редактор → остаточна «Веда».
Саме ця проблема й породжує суперечки щодо автентичності корпусу.
Тому було б неправильно просто сказати: «Веда Словена — це болгарська Калевала». Коректніше говорити про типологічну подібність механізму: в обох випадках розрізнений фольклорний матеріал набуває форми масштабного епічного цілого.
Можлива «третя позиція»
Це дозволяє сформулювати позицію, яка лежить між двома крайнощами.
Перша крайність — вважати «Веду Словени» безпосереднім записом давньої дохристиянської слов’янської релігії.
Друга — вважати весь її зміст цілковитою вигадкою XIX століття.
Між ними існує третя можливість:
«Веда Словена» могла бути модерною міфологічною реконструкцією, що поєднала реальні елементи болгарського фольклору, християнізовані народні апокрифи, календарну обрядовість, балканські легенди та авторську систематизацію.
У такому разі поява унікальних богів ще не доводить їхньої повної вигаданості, але й не дозволяє автоматично вважати їх залишками давнього пантеону.
Саме тому досліджувати «Веду» потрібно пошарово.
Спочатку слід встановити, які мотиви мають незалежні болгарські паралелі. Потім — які з них мають ширше балканське поширення. Далі можна перевірити їх на індоєвропейські відповідники. І лише після цього можна ставити питання про можливий архаїчний субстрат.
«Веда Словена» як лабораторія міфологічної пам’яті
У такій перспективі «Веда Словена» набуває іншого наукового значення. Вона стає не стільки «втраченим слов’янським Ведичним текстом», скільки свідченням того, як у модерну добу могла конструюватися цілісна міфологічна картина на основі фрагментів традиційної культури.
«Калевала» демонструє цей процес у контрольованій формі: ми можемо простежити, як Льоннрот перетворив сукупність рун на національний епос. «Веда Словена» демонструє значно проблематичніший, але тому й цікавіший випадок, коли межа між фольклорним матеріалом, реконструкцією та авторським міфотворенням залишається нечіткою.
Саме тому її не обов’язково оцінювати лише як «автентичну» або «фальшиву». Вона може бути документом складного процесу культурної реконструкції, у якому фольклорні сюжети отримують нових персонажів, нові зв’язки та нове космологічне значення.
У цьому сенсі «Веда Словена» і «Калевала» зустрічаються на спільному рівні: обидва тексти показують, що народна міфологія не обов’язково існує як готова система. Вона може складатися з окремих пісень, легенд, обрядових формул і сюжетів, а вже пізніший укладач здатен перетворити ці фрагменти на цілісний епос.
Саме тому найперспективнішим завданням є не пошук у «Веді» готового «давнього пантеону», а реконструкція тих фольклорних шарів, з яких могла бути створена її міфологічна система. І тут «Веда Словена» може виявитися цінною не стільки як безпосереднє джерело давньослов’янської релігії, скільки як надзвичайно цікавий приклад взаємодії усної традиції, християнізованої народної міфології, архаїчних мотивів і модерної міфологічної реконструкції.
«Веда Словена» може розглядатися не як механічний запис готової давньої міфології, а як складний продукт взаємодії архаїчних міфологічних мотивів, різних форм болгарського фольклору, християнізованих народних уявлень та їхньої пізнішої епічної систематизації. Саме в цьому аспекті її можна типологічно порівнювати з «Калевалою».
Комментариев нет:
Отправить комментарий