Ну що, києвознавці, корінні кияни, скажіть без гугля: хто був останнім київським князем?
Ні, Булгаков про це нічого не писав.
А колись кияни називали його “царем київським”. Не чули?
У ніч на 15 червня російський “шахед” уразив Успенський собор Києво-Печерської лаври. Не просто архітектурну пам’ятку. Не просто храм. А одне з головних місць української історичної пам’яті.
Успенський собор був княжою, церковною і культурною усипальницею Києва. Тут протягом століть ховали князів, митрополитів, воєначальників, людей, чиї імена належать до історії Русі, Литви-Русі, козацької та імперської доби.
Серед них — Семен Олелькович.
Це ім’я сьогодні знають значно менше, ніж мали б знати.
Семен Олелькович, або Симеон Олександрович, був останнім київським удільним князем. Він правив Києвом у XV столітті, приблизно з 1455 до 1470 року, коли Київське князівство ще існувало як окрема політична реальність у складі Великого князівства Литовського.
Це був не декоративний титул і не “місцевий адміністратор”. За Семена Олельковича Київ залишався центром великої руської політичної традиції. Його князівство охоплювало значну частину Центральної та Східної України. Він проводив самостійну політику щодо Кримського ханату, Молдавського князівства і Московії. Його двічі висували кандидатом на великокнязівський престол литовські кола, які прагнули більшої самостійності від Польщі.
За нього Київ ще мав шанс залишитися не провінцією, а політичним центром.
У середині XV століття під владою Києва були значні території. Київська земля включала Овруцький, Житомирський, Мозирський, Чорнобильський, Путивльський, Любецький, Остерський і Черкаський повіти, а її південні межі сягали нижнього Дніпра.
Наприкінці 1450-х років за наказом Семена Олельковича було здійснено так званий “обвід” південних кордонів князівства. Його намісник Свиридов, який “від нього Черкаси держав”, провів розмежування Київської землі з татарськими, молдавськими та причорноморськими володіннями.
Оригінал цього “обводу Свиридова” не зберігся. Він був відтворений пізніше за свідченнями київських, черкаських і канівських старожилів у доповідній записці Сигізмунду І в 40-х роках XVI століття. Тому документ містить анахронізми, зокрема згадку про Очаків: на час самого розмежування там було поселення Дашів, яке згодом захопили татари, а пізніше — турки.
Але навіть із цими уточненнями документ показує масштаб Київського князівства. Його південний кордон ішов від Мурафи до Дністра, далі вниз Дністром до моря, через лиман до гирла Дніпра, потім до Тавані, а далі — по Овечій Воді, Самарі, Сіверському Дінцю й Тихій Сосні.
Це був Київ не як “окраїна”. Це був Київ як центр великого прикордонного простору між Литвою, Кримом, Молдавією, степом і Московією.
Після падіння Константинополя 1453 року Семен Олелькович надавав у Києві прихисток інтелектуалам, які залишали Візантію: православним і юдеям. Він підтримував вчений гурток при Софійському соборі. В його оточенні перекладали з давньоєврейської та латини твори філософського й природничого змісту: “Арістотелеві врата”, “Шестокрил”, “Космографію” та інші. Тоді ж з’явилися дві нові редакції Києво-Печерського патерика.
Це було середовище, яке намагалося повернути Києву роль великого політичного й культурного центру. Діяльність Семена Олельковича сприяла культурному піднесенню Наддніпрянської України з ренесансними рисами й відкритістю до впливів як греко-православного світу, так і католицької Західної Європи. Це явище іноді називають “Київським” або “Олельківським Відродженням”, хоч ці назви не зовсім точні.
Його зовнішня політика теж була не провінційною. Він активно втручався у справи Золотої Орди, вів самостійну лінію щодо Кримського ханату, Молдавії та Великого князівства Московського. 1463 року його сестра Євдокія Олельківна стала дружиною молдавського господаря Штефана III.
Його коштом було відбудовано Києво-Печерський монастир, а в 1470 році виконано капітальний ремонт Успенського собору. Після смерті князя саме в цьому соборі його й поховали. До першого підриву зберігався надгробок з епітафією. Текст епітафії і зображення надгробка знайти не вдалося.
Після смерті Семена Олельковича Київське князівство ліквідували. Його сина Василя не допустили до київського столу. Київ став воєводством. Княжа доба Києва завершилася.
Тому удар по Успенському собору — це не лише удар по храму. Це удар по місцю, де зберігається пам’ять про останній момент, коли Київ ще мав власну князівську політичну лінію.
Росія постійно намагається привласнити Київську Русь. Але її ракети й дрони знову і знову б’ють по реальних місцях цієї історії: по Софії, по Лаврі, по українських містах, архівах, музеях, церквах, кладовищах, бібліотеках.
І тут є важлива деталь.
Семен Олелькович був не московським князем. Він був київським князем русько-литовської політичної традиції. Його Київ не був “окраїною Москви”. Навпаки: Москва була лише одним із зовнішніх напрямків його політики.
Саме тому такі місця треба називати конкретно. Не абстрактно: “постраждала пам’ятка архітектури”. А точно: російський дрон ударив по собору, в якому було поховано останнього київського удільного князя Семена Олельковича.
Бо війна йде не тільки за територію.
Вона йде за пам’ять.
За право сказати: Київ — не передмова до Москви.
Київ — це Київ.
До речі, а чому в Києві досі немає вулиці чи площі Семена Олельковича?
Ще питання без Гугля, хто був для Києва Мартин Гаштовт?
Комментариев нет:
Отправить комментарий