Проте археологічні дослідження останніх десятиліть дедалі переконливіше демонструють, що цей шлях не був єдино можливим. У різних регіонах Європи енеолітичні суспільства розвивалися за різними моделями, які можна умовно назвати ієрархічною та егалітарною. Обидві вони досягли високого рівня господарського, технологічного й демографічного розвитку, але привели до різних форм організації суспільства.
Першу модель можна назвати протодержавною. Вона найбільш виразно проявилася в культурах Балкан і Північного Кавказу — насамперед у культурі Варна, Майкопській культурі, а частково також у культурі Вінча та споріднених балканських культурах. Археологічні матеріали свідчать, що саме тут поступово формувалися соціальні механізми, які дуже нагадують ранні етапи розвитку цивілізацій Передньої Азії.
Одним із найяскравіших прикладів є знаменитий некрополь Варни на узбережжі Чорного моря. Тут були знайдені сотні поховань, які кардинально відрізняються одне від одного за багатством. Деякі могили майже порожні, тоді як інші містять кілограми золотих прикрас, мідні сокири, коштовні намиста та численні символи високого соціального статусу. Саме тут виявлено найдавніше у світі оброблене золото. Такі знахідки переконливо свідчать про існування суспільства, у якому накопичення багатства та соціальна нерівність уже стали важливими елементами суспільного устрою.
Ще більш виразно цей процес проявився у Майкопській культурі Північного Кавказу. Величезні кургани, поховання військової та політичної еліти, вироби із золота, срібла й дорогоцінного каміння, складна металургія та широкі торговельні зв'язки з Передньою Азією демонструють суспільство, де вже існували впливові вожді або правителі. Хоча держави в сучасному розумінні слова ще не виникли, концентрація багатства та влади навколо окремих осіб і центрів дуже нагадує процеси, які приблизно в той самий час відбувалися у Південній Месопотамії.
Дещо складнішою є ситуація з культурою Вінча. Вона існувала раніше за Варну і характеризувалася великими поселеннями, високорозвинутим ремеслом, ранньою металургією міді та, можливо, найдавнішими символічними системами письма або протописемності. Водночас археологічні свідчення соціальної нерівності тут значно слабші. Однак концентрація населення, спеціалізація виробництва та економічна складність дозволяють припускати, що саме в балканському регіоні формувалися передумови до подальшої централізації суспільства.
Усі ці культури мають спільну рису: вони демонструють поступову концентрацію ресурсів, розвиток спеціалізованого ремесла, інтенсивну торгівлю та появу місцевих еліт. Це дуже нагадує процеси, які врешті-решт привели до виникнення міст-держав Шумеру або ранньодинастичного Єгипту. Відмінність полягає лише в тому, що європейські суспільства не перейшли остаточно межу, за якою формується класична держава з бюрократією, регулярним оподаткуванням, професійною армією та письмовою адміністрацією. Ймовірно, їхній розвиток був перерваний комплексом кліматичних змін, криз господарства та масштабних міграцій населення наприкінці IV тисячоліття до н. е.
На цьому тлі особливо цікаво виглядає Трипільська культура, яка представляє зовсім інший сценарій розвитку складного суспільства.
Трипільські поселення були найбільшими в тодішній Європі. Деякі з них займали площу понад 300–400 гектарів і налічували тисячі будівель. За кількістю населення окремі трипільські мегасайти могли не поступатися раннім містам Месопотамії. Проте майже всі археологічні ознаки свідчать, що їхня внутрішня соціальна організація була принципово іншою.
Передусім вражає відсутність різких майнових контрастів. Житла мають приблизно однакові розміри та конструкцію. Археологи не знаходять царських палаців, монументальних храмів чи великих адміністративних комплексів. Поховання, які могли б свідчити про існування надзвичайно багатої спадкової еліти, практично відсутні. Не простежується і концентрація престижних речей у руках невеликої групи населення.
Це не означає, що трипільське суспільство було абсолютно рівноправним. Очевидно, існували авторитетні старійшини, організатори громадських робіт, досвідчені ремісники чи релігійні лідери. Деякі будинки більші за інші, а окремі квартали могли виконувати спеціалізовані функції. Проте ці відмінності залишаються порівняно незначними й не свідчать про формування жорсткої соціальної піраміди.
Саме тому дедалі більше дослідників розглядають трипільські мегасайти як приклад великого, але відносно егалітарного суспільства. Ймовірно, його політична організація ґрунтувалася не на централізованій владі одного правителя, а на взаємодії численних громад, які координували свої дії через систему рад, колективних ритуалів і сезонних зібрань. Така модель могла забезпечувати функціонування десятків тисяч людей без створення державного апарату.
У цьому полягає одна з найцікавіших особливостей європейського енеоліту. Розвиток складного суспільства не обов'язково мав завершуватися виникненням держави. Існувало кілька альтернативних моделей соціальної організації. Балкани та Кавказ демонструють поступовий рух до соціальної стратифікації, концентрації влади та накопичення багатства, тобто шлях, подібний до розвитку Месопотамії й Єгипту. Трипілля, навпаки, демонструє можливість існування величезних поселень із відносно слабкою соціальною нерівністю та значною роллю громадського самоврядування.
Звичайно, така схема є певним спрощенням. Жодна з названих культур не була повністю егалітарною або повністю ієрархічною. Кожна з них поєднувала різні елементи соціальної організації, а археологічні дані допускають кілька інтерпретацій. Проте загальна тенденція простежується досить чітко: у різних регіонах Європи існували різні траєкторії розвитку складних землеробських суспільств.
Саме ця різноманітність робить європейський енеоліт надзвичайно важливим для розуміння історії людства. Він показує, що виникнення цивілізації не було заздалегідь визначеним процесом із єдиним фіналом. Перші великі суспільства експериментували з різними формами політичної організації, розподілу багатства та управління. Одні поступово рухалися до державності, інші довгий час зберігали відносно колективні форми управління. Тому історію Трипілля, Варни, Вінчі та Майкопа варто розглядати не як історію «невдалих» цивілізацій, а як історію різних моделей розвитку, кожна з яких відкривала людству власні можливості й власні обмеження.
Комментариев нет:
Отправить комментарий