Проте, якщо відкинути релігійний пафос підручників з політології та поглянути на процес тверезим, холодним поглядом, картина виявляється принципово іншою. Вибори в їхньому сучасному вигляді — це не механізм зміни влади. Це закритий внутрішній ритуал самих еліт. Процедура планового ребрендингу, в якій величезній людській масі відведена суто технічна роль. Роль мільйонів слухняних пікселів, що спалахують у потрібний момент лише для того, щоб скластися в красиву картинку легітимності. Картинку, яку еліта малює не для світу, і навіть не для народу, а насамперед — для самої себе. Ще на рубежі XIX та XX ст. американський письменник і гострий сатирик Марк Твен сформулював геніальний закон криптополітики: «Якби на виборах хоч щось від нас залежало, нас би на них не допустили». У цій короткій фразі криється ключ до розуміння всієї світової політичної машини.
Щоб зрозуміти, навіщо потрібен цей складний і дорогий спектакль під назвою «загальне виборче право», необхідно зазирнути в психологію самої еліти.
Будь-яка влада за своєю природою глибоко параноїдальна. Правлячий клас — чи то фінансова олігархія, чи то спадкова аристократія, чи то бюрократична номенклатура — завжди перебуває в стані прихованої тривоги. Головне питання, яке мучить будь-кого з них у глибині душі, звучить однаково: «Чому саме я? На якій підставі я володію цими ресурсами, цими заводами, цими землями і цим правом карати та милувати?».
У давні часи це питання вирішувалося простіше за допомогою концепції «божественного права». Монарх щиро вірив (або вдавав, що вірить), що корону на його голову поклав сам Творець.
Потім ця концепція застаріла, релігійний міф перестав працювати як надійний щит від заколотів та гільйотин, і потрібен був новий міф, який не викликав би запитань у секулярному суспільстві. Цим міфом стала «воля народу». Елітам життєво необхідне дзеркало, інструмент самонавіювання, який кожні кілька років підтверджуватиме їм їхній власний статус. Вибори — це сеанс колективної психотерапії для правлячого класу. Вони дивляться на підсумкові цифри у телевізорі, витирають піт із чола, заспокоюють свої розхитані нерви і з чистим сумлінням продовжують керувати грошовими потоками. Ритуал виконано, внутрішній мандат оновлено.
Глибокий філософський аналіз елітаризму показує, що люди не просто не рівні за своїми здібностями — вони не рівні онтологічно, тобто на рівні самого свого буття. У цій системі людство чітко ділиться на суб'єктів та об'єктів. Суб’єкти — це і є еліта, яка володіє волею, стратегічним мисленням та здатністю формувати смисли. Вони пишуть правила гри, створюють мови, релігії, ідеології та політичні системи. Вони є авторами сценарію. Об’єкти — це маса, яка позбавлена історичної суб'єктності й лише реагує на зовнішні подразники. Окремий представник маси діє в межах заданого коридору емоцій та думок.
З погляду філософії елітаризму, спроба «зрівняти» ці дві групи через загальне виборче право — це логічна помилка. Не можна дати однакові права автору вистави та декорації на сцені. Тому вибори й перетворюються на симуляцію: формально голосують усі, але реальний вибір робиться всередині суб'єктного класу. Цей підхід підтверджується жорсткою соціологічною класикою та «залізним законом олігархії». Будь-яка людська організація завжди і за будь-яких умов породжує еліту. Навіть якщо зібрати групу найпереконаніших анархістів, які виступають за повну рівність, за кілька тижнів усередині виділиться ядро лідерів, які почнуть контролювати інформацію, ресурси та ухвалювати рішення. Демократія — це лише формальна обгортка, за якою завжди ховається олігархічний підхід. Еліта не може зникнути, вона може лише змінити свій склад у результаті так званої «циркуляції еліт».
Для кращого розуміння внутрішньої динаміки правлячого класу варто звернутися до класифікації соціолога Вільфредо Парето, який розділив еліти на два базові психотипи: «Левів» та «Лисиць». «Леви» — це еліта консервації та сили, яка спирається на жорстку ієрархію, традиції, армію та прямий примус. Вони щиро вірив у свої ідеології і готові йти напролом, через що їхні системи в часи спокою стають надто крихкими, нездатними адаптуватися і зрештою ламаються. На зміну їм приходять «Лисиці» — майстри маніпуляцій, дипломатії, фінансових інтриг та інформаційних технологій. «Лисиці» прагматичні, цинічні та надзвичайно гнучкі, вони не мають твердих переконань, а будь-яка ідеологія для них — це просто інструмент політичного маркетингу. Сама концепція виборів як складного шоу та делікатного перерозподілу часток у державі — це виключно винахід «Лисиць». Вони майстерно керують за допомогою керованого хаосу, розділяючи масу на дрібні групи та стравлюючи їх між собою. Проте «Лисиці» часто настільки захоплюються інтригами, що в момент реальної фізичної загрози чи великої кризи виявляються безпорадними, і тоді історичний маятник знову повертає на сцену «Левів».
У цій системі координат звичайна людина, обиватель, пересічний громадянин не є суб’єктом історії та навіть не є глядачем у театрі. Глядач — це той, хто сидить у залі, купує квиток, оцінює акторську гру і може вплинути на атмосферу. У сучасному виборчому процесі масі відведена роль будівельного матеріалу. Маса — це величезна рідкокристалічна матриця, гігантський екран, де кожна окрема людина є просто мікроскопічним пікселем. Функція пікселя у телевізорі проста: він не вибирає, який фільм показувати, не знає загального сюжету картини, а його завдання — просто спалахнути потрібним кольором у строго визначений процесором момент. Коли мільйони людей приходять на виборчі дільниці, відбувається класична інженерна процедура. Потужні медіа-технології, соціологічні інструменти та інформаційні кампанії подають сигнал на матрицю суспільства, і різні її сегменти спалахують за різних узгоджених кандидатів. Окремому пікселю здається, що він робить фундаментальний вибір, він сперечається з сусідніми пікселями та пінить у коментарях, відчуваючи себе творцем історії. Але для системного інженера за пультом керування це не історія, а просто математично прорахований хаос, який у підсумку дає чітку, потрібну картинку народного схвалення.
Для елітаристського мислення характерний жорсткий розподіл знання на два рівні: езотеричний та екзотеричний. Екзотеричний рівень створений для зовнішнього вжитку. Це те, що показують по телевізору і про що пишуть у соціальних мережах — гасла про свободу, права людини, боротьбу з корупцією та європейські цінності. Це «їжа для пікселів», яка тримає їх у стані керованого емоційного збудження. Натомість езотеричний рівень призначений виключно для внутрішнього кола. Це реальна мова еліт: мова балансу сил, контролю над сировинними ринками, управління демографічними потоками та утримання влади. Вибори є точкою перетину цих двох світів. Езотерична еліта використовує екзотеричні міфи, щоб отримати від маси санкцію на подальше правління, при цьому сама еліта в ці міфи не вірить ні на секунду.
Тепер варто повернутися до зауваження Марка Твена про те, чому насправді від виборів нічого не залежить для пересічної людини. Справа в тому, що допуск до пульта керування та до формування списку кандидатів закритий наглухо. Справжня політика відбувається задовго до того, як виборчі дільниці відчинять свої двері — у закритих клубах, на закритих вечерях, у кабінетах транснаціональних корпорацій та в кулуарах спецслужб. Коли сценарій погоджено, еліта виходить до публіки і пропонує класичний трюк консьюмеризму — вибір між Пепсі-Колою та Кока-Колою. Ви можете до хрипоти сперечатися про смаки чи філософію бренду, але для кондитерського синдикату, якому належать обидва заводи, ваш вибір абсолютно неважливий, адже прибуток все одно надійде на ті самі рахунки. Якби існував хоча б мікроскопічний ризик того, що мільйони пікселів раптом вийдуть з-під контролю і складуться в якесь небезпечне для системи слово, цей телевізор просто не ввімкнули б. Вибори б скасували, оголосили б надзвичайний стан або просто змінили б правила гри на ходу, бо нас ніколи не підпустять до кімнати з реальним пультом.
Виникає логічне питання: чому ж еліта просто не скаже правду і не оголосить неофеодалізм, закривши тему виборів назавжди? Тут вмикається тонка соціальна філософія та психотерапевтична функція міфу про рівність. Міф про те, що «твій голос має значення» — це найдешевший і найефективніший спосіб утримання людей у покорі. Якщо людина вважає себе рабом, вона бунтує або саботує систему. Але якщо вона вірить, що є «вільним громадянином», який сам обрав цю владу — вся її агресія зникає. Невдоволений своїм життям піксель звинувачує не систему, а себе, сусідів, які «не за того проголосували», або конкретного невдалого політика, сподіваючись наступного разу обрати кращого. Таким чином, демократичний ритуал виборів є ідеальним амортизатором соціальних вибухів. Це філософський винахід, який дозволяє еліти володіти всім, не викликаючи при цьому ненависті з боку тих, хто не має нічого. Будь-який бренд із часом зношується, і фарба на вивісці облуплюється. Якщо нічого не змінювати, у покупців почне зріти глухе невдоволення, тому вибори стають плановим, санітарно-гігієнічним ребрендингом державної машини. Стару вивіску знімають, на її місце вішають нову з модними шрифтами та сучасними гаслами, а на сцену виводять нових або добре відмитих старих акторів. Маса бачить нові обличчя, відчуває полегшення, і енергія невдоволення акуратно каналізується в папірець, кинутий в урну, тоді як власники магазину, складські запаси та принципи розподілу прибутку залишаються незмінними. Спадковість реальної влади не порушується ні на йоту, етикетку освіжили, ліквідність системи збережено.
У цифрову епоху концепція «людини-пікселя» стала буквальною реальністю, адже через смартфони та соціальні мережі алгоритми знають про виборця абсолютно все. Сучасний політичний інжиніринг більше не працює з великими ідеологіями, він працює з мікротаргетингом, показуючи кожному пікселю в його стрічці новин саме ту картинку, яка змусить його спалахнути обуренням або захватом. Найкумедніше те, що абсолютно полярні емоції різних груп людей генеруються з одного і того ж центру керування та у підсумку призводять до одного й того ж, заздалегідь запрограмованого результату. Контроль став настільки тонким, що піксель захищає свій «вибір» із піною на губах, навіть не здогадуючись, що його емоційну реакцію було прораховано алгоритмом ще пів року тому.
Чи є у звичайної людини взагалі шанс вийти з цієї ролі та здобути особисту суб'єктність? У системі, де панують «Лисиці», це завдання екзистенціального масштабу, проте індивідуальний вихід існує. Він починається з радикального емоційного детоксу та повної відмови від нав'язаного екзотеричного дискурсу. Суб'єктність народжується там, де людина перестає споживати масову політичну жуйку і дивиться на новини так, як ентомолог на життя мурашника — з холодним дослідницьким інтересом. Наступний крок — переклад будь-якого гучного гасла мовою реальних інтересів, грошей та ресурсів. Коли система говорить про «суспільне благо», суб'єкт миттєво запитує: які саме групи еліт отримують підряди, чиї акції зростають і хто перерозподіляє фінансові потоки? Наостанок, суб'єктність закріплюється через побудову власного економічного суверенітету та зниження залежності від великих державних чи корпоративних структур. Людина, яка повернула собі контроль над власною увагою, часом та фінансами, перестає світитися потрібним для матриці кольором. Вона стає для системи «битим пікселем» — чорною крапкою, яка випала з загального екрана і почала жити своїм автономним, реальним життям.
Усе вищесказане не означає, що потрібно впасти в повний нігілізм та одягнути капелюшок із фольги. Розуміння цієї системи звільняє людину від політичного інфантилізму. Коли ви усвідомлюєте, що система використовує вас як піксель для малювання власної легітивності, ви перестаєте приймати цей театр близько до серця, руйнувати стосунки з близькими через суперечки та болісно розчаровуватися в нових обличчях. Вибори — це корисний цивілізаційний інструмент для збереження стабільності держави без пролиття крові та мирний спосіб переукладання контракту між угрупованнями всередині самої еліти. А для звичайної людини це просто великий карнавал, до якого варто ставитися з легкою, відстороненою іронією. Система все одно ввімкне свій телевізор і намалює потрібну картинку, але розумна людина відрізняється від звичайного пікселя тим, що вона принаймні розуміє, з якого боку екрана вона перебуває і хто саме тримає пульт у руках.
«Внутрішня еміграція» — це класичний, перевірений століттями вибір будь-якого мислячого європейця в епоху тріумфу масових видовищ. Коли навколо вирує черговий сеанс колективного гіпнозу, а на екранах із галасом і барабанним боєм змінюють вивіски, найрозумніше, що може зробити приватна людина — це щільно зачинити віконниці, заварити добрий чай і зайнятися читанням латинських класиків або каталогізацією своєї колекції метеликів. Власне, вся велика європейська культура Нового часу була створена саме такими «внутрішніми емігрантами». Поки на площах мільйони пікселів захоплено складалися в гасла і рубали один одному голови заради легітимізації чергового «Лева» чи «Лисиці», розумні одинаки сиділи в тиші своїх кабінетів. І в підсумку саме їхні тексти та формули залишилися в історії, а імена захоплених учасників масовки розчинилися без сліду. Тож внутрішня еміграція — це не втеча і не поразка. Це просто перехід у вищу лігу. Це перетворення з технічного елемента чужого телевізора на суверенного глядача, який має зухвалість сам обирати, на що йому дивитися.
Комментариев нет:
Отправить комментарий