У епоху Середньовіччя і ранню Модерну добу військові були правлячою верствою майже у всіх європейських державах (включно з Давньою Руссю й Гетьманщиною), де “люди меча” мали статус окремої, замкненої, привілейованої касти, що — нота бене(!) — монопольно володіла основними засобами виробництва — земельними фондами, які в ті часи були головним джерелом багатства. Лицарі-феодали (князі, бояри, козаки) були не просто воїнами, а й суб’єктами господарювання, які оперували левовою часткою матеріальних ресурсів, а тому добре розуміли свій економічний інтерес і проводили відповідну внутрішню і зовнішню політику.
Але вже в кінці Середньовіччя, в Західній Європі, матеріальні ресурси почали поступово перетікати в руки буржуазії, яка після серії революцій витіснила спадкову військову аристократію з системи політичного управління, порубала їй голови, позбавила привілеїв та майна (навіть після реставрації далеко не всі дворяни змогли повернути собі всі свої маєтки і відновити соціальні позиції) і породила такий феномен, як бонапартизм.
Бонапартизм, що в різних варіаціях у різних країнах Європи та на інших континентах побутував аж до другої половини 20 ст., називають ще військовою диктатурою, хоча цей термін не зовсім точний, бо в часи Наполеона, від якого й походить означений тут історичний термін, військові (попри хороше матеріальне забезпечення і високий соціальний статус), вже не володіли мажоритарним пакетом акцій національної економіки — він належав іншим соціальним групам.
Перш, ніж ліквідувати Директорію і розігнати Парламент, Наполеон зустрічався з чільними представниками фінансових і промислових кіл Франції, від яких і отримав санкцію на переворот. І вся його наступна внутрішня й зовнішня політика була спрямована на стабілізацію фінансів і сприяння місцевій промисловості — тобто на користь національної буржуазії, що була вже достатньо заможною й впливовою, щоб задовольнятися підлеглим і неповноправним становищем у монархії Бурбонів, але ще недостатньо впливовою й організованою, щоб утримувати владу демократичним шляхом — тож шпага генерала Бонапарта, якою він приборкав крайнощі як справа, так і зліва, стала їй у великій нагоді. (Франко і Піночет силою зброї захищали власність латифундистів і фабрикантів від соціалістів і комуністів та впроваджували помірковані ринкові реформи, долаючи запеклий спротив численних прихильників егалітаризму).
Та коли Наполеон зловив зірку і втратив береги, йому швидко нагадали, хто в домі хазяїн: буржуазні кола у 1812 р. зірвали постачання армії, змусивши Імператора відтермінувати похід на Росію, що стало якщо і не єдиною й головною, то принаймні вагомою причиною його поразки й персонального краху.
Отже, бонапартизм — це притаманний суспільствам перехідного типу політичний режим, де збройні сили виступають інструментом реалізації і закріплення прогресивних(!) соціальних змін. Такий режим є важливим етапом становлення великої національної держави європейського типу (а Україна — велика держава, співмірна з Францією, Іспанією, Німеччиною, Туреччиною).
Чи можливий такий режим у нашій країні?
У діапазоні кількох років, у рамках євроінтеграційних стандартів — ні. Бо диктатура без штанів — це трошечки смішно. А боневтіки загнали нас у таку фінансову й організаційну залежність від західних партерів, що просто взяти й наплювати на їхні примхи і високі демократичні стандарти, не ризикуючи опинитися без грошей і зброї, сам на сам з потужним агресором, навіть у найгеніальнішого полководця не вийде. Бонапартизм (по-нашому Гетьманат) буде можливий лише тоді, коли всі впливові й агресивні міжнародні суб’єкти, які зазіхають на наш суверенітет і претендують на контроль, з якихось об’єктивних причин відвернуть від нас свою увагу, махнуть на нас рукою і скажуть: робіть, що хочете. А такий момент ще явно не настав.
Тому респектабельні суб’єкти політичного процесу, які мають трохи олії в голові і пороху в порохівницях, воліють не розводитися публічно на цю тему, а дипломатично відвішують реверанси “демократичним стандартам”. Горланять тільки ручні берсерки, які героїчно воюють у студіях, генделиках і соцмережах і постійно комусь погрожують, викликаючи занепокоєння в свідомих і не дуже свідомих громадян з приводу того, а що ж буде, коли “вони прийдуть до влади?”.
Та нічого не буде. Бо хто ж цим обмилкам дасть владарювати? Владарюватимуть ті ж самі глитаї й павуки, які укомплектували поточний склад ВР. І якщо доживемо до якихось виборів, то буде той же самий цирк на дроті — тільки з новими костюмами й декораціями. ОЦЕ — страшно, а не те, що прийде якийсь страшний-престрашний Бонапарт/Піночет/Каудильо/Ясновельможний пан-Гетьман і... вимете всю нечисть з Печерських пагорбів.
Отже, є лише 2 способи, у які військові можуть проявити себе у владі як позитивний і стабілізаційний чинник. 1. Сідати на землю, як середньовічні феодали/козаки (це такий ретроградний варіант, який у сучасному постіндустріальному суспільстві навряд чи вдасться реалізувати). 2. Служити щитом і багнетом національної буржуазії і селянства (які історично є соціальною опорою бонапартизму), а не любого “чєла”, любої національності і громадянства, в якого є “бабло” і натхнення помеценатствувати на решту від елітних яхт і маєтків, придбаних на вимучені в українського народу і видурені в міжнародних донорів гроші.
А погодившись на роль весільних генералів і потішних полковників на побігеньках у державних зрадників, мародерів і нерезидентів, люди у пікселі автоматично стають посібниками зовнішньої інтервенції і співучасниками геноциду українського народу і втрачають моральне право вимагати в нього вдячності і пошани.
Комментариев нет:
Отправить комментарий