Однак можливий і дещо інший сценарій розвитку. Роботизація може не просто породити масу людей, виключених із виробництва, а сформувати новий тип суспільства, в якому людина перестає бути передусім працівником і дедалі більше стає споживачем, користувачем та потенційним творцем. У цьому сенсі своєрідною моделлю майбутньої економіки може виступити вже знайома нам система YouTube.
YouTube демонструє принципово новий тип економічних відносин. Існує творець контенту, який виробляє певний продукт, існує платформа, яка забезпечує його поширення та монетизацію, і є величезна маса споживачів, які переглядають цей продукт. При цьому глядач не є найманим працівником автора відео. Він може просто дивитися, оцінювати, ставити вподобання, підписуватися, коментувати і тим самим брати участь у формуванні економічної цінності контенту. Водночас принципова особливість цієї системи полягає в тому, що глядач потенційно може сам стати творцем. Він може сьогодні дивитися чужі відео, а завтра створити власний канал, записати ролик, зібрати аудиторію і почати отримувати дохід.
Якщо перенести цю логіку на суспільство майбутнього, можна уявити економічну систему, в якій межа між виробником і споживачем стає дедалі менш чіткою. Людина може певний час працювати на підприємстві, потім втратити роботу через автоматизацію, отримувати гарантований базовий дохід, займатися споживанням, навчанням або творчістю, а згодом створити власний продукт чи послугу і знову повернутися до активної економічної діяльності. Після завершення проєкту вона може знову опинитися поза традиційним ринком праці.
Таким чином, майбутній соціум може складатися не стільки з постійних працівників і постійних безробітних, скільки з постійних учасників економіки, які періодично змінюють свою роль. Людина може бути працівником, споживачем, творцем, підприємцем або одержувачем соціального доходу — причому ці ролі можуть швидко змінювати одна одну.
Саме тут особливого значення набуває ідея безумовного базового доходу. У традиційному капіталізмі основним джерелом доходу більшості населення є продаж власної робочої сили. Людина працює — отримує зарплату — купує товари та послуги. Але якщо роботизація скорочує потребу в праці, виникає структурна проблема: виробничі потужності можуть зростати, тоді як кількість людей, які мають постійний трудовий дохід, скорочується. Тоді базовий дохід може виконувати не лише гуманітарну чи соціальну функцію. Він може стати механізмом підтримання платоспроможного попиту. Людина, яка вже не потрібна виробництву протягом усього робочого тижня або навіть протягом значної частини життя, все одно залишається споживачем. Вона отримує певний гарантований дохід і витрачає його на харчування, житло, транспорт, цифрові послуги, розваги, освіту та інші товари.
Виникає парадоксальна ситуація: чим більше машини звільняють людину від необхідності працювати, тим важливішим може ставати забезпечення людини ресурсами для споживання.
Саме тому роботизація не обов'язково повинна призвести до соціального вибуху. Якщо суспільство здатне перерозподіляти частину доходів від автоматизованого виробництва, воно може запропонувати людині новий суспільний контракт: ти не зобов'язаний постійно продавати свою працю, щоб мати право на базове існування, але ти залишаєшся учасником економічного життя як споживач і потенційний виробник.
У цьому контексті особливо цікаво виглядає поняття прекаріату. Прекарна людина майбутнього може вже не відповідати класичному образу безробітного. Вона може мати роботу, але не постійну; мати професію, але не стабільну кар'єру; працювати кілька місяців, а потім жити на соціальний дохід; створювати окремі проєкти, а потім знову повертатися до стану економічної неактивності.
Її життєвий цикл може виглядати приблизно так:
робота → автоматизація або завершення контракту → базовий дохід → навчання/творчість → тимчасова робота → власний проєкт → знову період без постійної роботи.
Це вже зовсім інша соціальна структура, ніж індустріальне суспільство XX століття.
І тут аналогія з YouTube стає особливо продуктивною. Глядач YouTube не є приреченим залишатися лише глядачем. Він потенційно може стати автором. Подібно до цього, людина майбутнього, яка живе на базовий дохід, не обов'язково є «непотрібною» людиною. Вона може створити програму, відеоканал, музичний продукт, дизайн, книгу, винахід, освітній курс, невеликий бізнес або іншу форму інтелектуального чи культурного продукту.
Тому майбутній соціум може характеризуватися не простим поділом на «виробників» і «утриманців», а постійною циркуляцією між різними ролями.
У цьому полягає принципова відмінність від класичної індустріальної моделі. У фабричному суспільстві робітник переважно є робітником, а споживач — споживачем. У цифровому суспільстві одна й та сама людина може бути одночасно споживачем чужого продукту і потенційним виробником власного.
YouTube є лише найбільш наочним прикладом цього принципу. Його можна поширити на цифрову економіку загалом. Людина може користуватися програмним забезпеченням, а потім створити власний плагін; дивитися освітній курс, а потім записати власний; купувати цифровий продукт, а потім створити аналогічний; користуватися платформою, а згодом заробляти всередині неї.
У такому суспільстві споживання саме по собі перестає бути ознакою пасивності. Воно стає однією з форм участі в економічній системі.
Проте тут виникає фундаментальна проблема влади. Якщо роботи, алгоритми, дата-центри, платформи та автоматизовані підприємства належать вузькому колу корпорацій, то базовий дохід може перетворитися не на звільнення людини, а на механізм її утримання в системі. Людина отримуватиме достатньо для споживання, але не матиме контролю над засобами виробництва. Вона стане своєрідним постійним користувачем системи, тоді як власники автоматизованої інфраструктури отримуватимуть основну частину ренти.
Тут дана гіпотеза безпосередньо перетинається з проблематикою «Грядущей социальной революции». У тексті наголошується на відокремленні функції управління від традиційного власника, на посиленні корпоративного капіталу та на перспективі суспільства, де автоматизоване виробництво може дедалі більше відриватися від безпосередньої людської праці.
Але YouTube-модель пропонує інший погляд на цю проблему. Вона показує, що людина може втратити статус постійного виробничого агента, не втрачаючи економічної суб'єктності. Вона може залишатися учасником системи через споживання, увагу, творчість і періодичну працю.
Тому майбутня соціальна революція, можливо, буде пов'язана не лише з питанням «кому належать роботи?», а й із питанням «яке право людини на участь у виробленому автоматизованою системою багатстві?»/
Якщо машини вироблятимуть більшість матеріальних благ, тоді вимога забезпечити кожній людині базовий рівень життя може поступово перестати виглядати як благодійність. Вона може розглядатися як новий принцип розподілу суспільного продукту, який відповідає новому технологічному устрою.
Тоді майбутній соціум можна уявити як своєрідну гігантську економічну платформу, де кожна людина має гарантований мінімальний доступ до ресурсів, але може вільно переходити між ролями споживача, працівника і творця. Хтось більшу частину часу буде споживачем. Хтось працюватиме постійно. Хтось створюватиме контент або технології. Хтось періодично запускатиме власні проєкти. Але принциповою стане можливість вільного переходу між цими станами.
У такому разі справжня соціальна революція полягатиме не просто в тому, щоб замінити приватного власника державним, а в тому, щоб відокремити право людини на гідне існування від необхідності постійно продавати свою працю.
І тоді символом майбутнього суспільства справді може стати не фабрика, не завод і навіть не робот, а YouTube-подібна платформа, де кожен може бути спочатку глядачем, потім автором, знову глядачем, а за сприятливих умов — власником власного продукту.
Отже, головна перспектива такої моделі полягає в переході від суспільства постійної зайнятості до суспільства постійної економічної участі. Людина вже не обов'язково повинна працювати безперервно, щоб залишатися членом економічної системи. Вона може споживати, творити, працювати епізодично, навчатися і знову повертатися до виробництва. Роботизація тоді не обов'язково означатиме кінець економічної ролі людини — вона може означати кінець монополії праці на право людини отримувати частку суспільного продукту.
Комментариев нет:
Отправить комментарий