Андрій Поцелуйко: Від державної смерті до естетичної: три моделі жертовності в політиці ХХ–ХХІ століття

 Розмова про “культ смерті” в політиці й культурі майже завжди ризикує перетворитися на спрощення, але якщо тримати в полі зору різні інтелектуальні традиції — від політичної теорії до літературної естетики — можна побачити, що йдеться не про один феномен, а про кілька різних способів надання смерті сенсу. У праці Некрополитика путинизма: от Гоголя до 'СВО' Сергій Медвєдєв використовує поняття Некрополітика, запропоноване філософом А. Мбембе, щоб описати політичний режим, у якому держава не лише керує життям, а й системно організовує смерть як ресурс влади. У цьому підході смерть перестає бути випадковим або трагічним наслідком політики; вона стає її інструментом, статистикою, частиною управління суспільством і навіть механізмом легітимації. У такій перспективі війна, особливо повномасштабна війна проти України, постає не як виняток, а як логічне продовження системи, де людське життя підпорядковане державній меті, а готовність до масових втрат стає умовою політичного існування режиму. Важливо, що ця логіка не обов’язково потребує прямого “культу смерті” у релігійному або естетичному сенсі; вона може функціонувати через інституції, пропаганду, освіту і повсякденну нормалізацію насильства, перетворюючи смерть на адміністративно організовану реальність.

Якщо перенести цю оптику на історичні й культурні постаті, виникає спокуса знайти “попередників” або аналогії. Однією з таких фігур є Корнеліу Зеля Кодряну, чия політична міфологія будувалася навколо ідеї жертовності, мучеництва і релігійно забарвленого націоналізму. У його уявленні політична спільнота оновлюється через готовність її членів померти за націю і віру, а смерть постає не як інструмент державного управління, а як духовне очищення. Це важлива відмінність: у Кодряну смерть має майже сакральний характер, вона є актом індивідуальної або колективної віри, тоді як у некрополітичній логіці, описаній Медвєдєвим, смерть радше функціонує як системний ефект державної машини. В обох випадках людське життя втрачає абсолютну автономну цінність і підпорядковується вищій ідеї — нації, імперії або історичній місії, однак механізми цього підпорядкування різні: у Кодряну це етика добровільної жертви, у некрополітиці — структурна здатність влади розпоряджатися смертю.

Ще інший вимір відкривається, якщо звернутися до Юкіо Місіми. Тут смерть уже не є ні адміністративним ресурсом держави, ні масовою політичною технологією, а стає естетичним і екзистенційним актом. У Місіми смерть — це форма завершення життя, яка має надати йому цілісність і красу; вона стилізується, перетворюється на ритуал, на театральний жест, у якому тіло і воля індивіда зливаються в останньому акті самоствердження. Його політичний радикалізм також не спрямований на побудову масового насильства; радше це спроба символічного повернення до уявної сакральної традиції, яка протиставляється “порожній” сучасності. Якщо в некрополітиці смерть деперсоналізується і стає елементом статистики, то в Місіми вона гранично персоналізована і перетворена на унікальний акт естетичного вибору. В одному випадку ми маємо бюрократизовану смерть, у другому — стилізовану.

Ці відмінності дозволяють краще зрозуміти, що саме означає говорити про “культ смерті”. У популярному уявленні цей термін часто зливає різні явища в одну категорію, але насправді йдеться про різні режими осмислення кінцевості людського життя. У некрополітичній перспективі смерть є результатом розподілу влади: вона визначає, які життя стають витратними матеріалами політики. У революційно-націоналістичній містичній традиції, яку представляє Кодряну, смерть є доказом абсолютної відданості вищій істині. У естетично-екзистенційній логіці Місіми смерть стає актом індивідуального завершення, в якому життя набуває форми твору мистецтва. В усіх трьох випадках смерть набуває позитивного значення, але це значення щоразу різне: інструментальне, сакральне або естетичне.

Особливо важливо, що сучасна некрополітика, як її описує Медвєдєв, радикально відрізняється від двох інших моделей тим, що вона не потребує героїзації кожної окремої смерті для свого функціонування. Навпаки, вона може існувати через масовість і звикання, через перетворення смерті на фон політичного життя. 

Якщо у Місіми смерть — це виняток, подія, кульмінація, а у Кодряну — релігійно забарвлений подвиг, то у державній некрополітичній системі смерть стає повторюваним, серійним явищем, яке втрачає унікальність. Саме ця баналізація, а не сакралізація, і є однією з ключових ознак російського воєнного режиму, де насильство може одночасно бути і рутинним, і ідеологічно виправданим.

У результаті виникає складна картина: смерть у політиці й культурі не має єдиного значення, а радше існує як поле різних інтерпретацій, де перетинаються влада, віра, естетика і історична пам’ять. Порівняння Кодряну, Місіми та некрополітичної логіки, описаної Медвєдєвим, показує, що навіть за зовнішньої подібності — культу жертовності або героїзації смерті — ми маємо справу з різними антропологіями. В одних випадках людина мислиться як частина сакральної спільноти, в інших — як елемент державної машини, а в третіх — як автономний автор власного останнього жесту. І саме ці відмінності визначають, чи смерть постає як сенс, як інструмент або як мистецький акт.