В ідеальному світі будь-яка закордонна діаспора стає провідником soft-power для материнської держави. Це та сила, яка інтегрована в нову батьківщину, й тому може претендувати на роль “амбасадора” колишньої. Українська діаспора у Канаді, вірменська у Франції чи єврейська по всьому світу – найкращі на це докази.
Але з “закордонними росіянами” нічого подібного не сталося. Вони не стали трендсеттерами. Не створювали стратегії майбутнього. Не зуміли стати лобістами своїх власних інтересів. Таких, які б при тому не сприймалися новими столицями в багнети. На це є одна проста причина.
Для закордонних співвітчизників Москва передбачала тільки один формат існування – іреденту. Для них приділялася єдина роль – бути приводом для “возз’єднання” у рамках єдиної спільної держави. І протягом чверті століття Кремль робив усе, щоби цей важіль впливу зберегти.
Для цього йому було потрібно зовсім небагато. Не допустити інтеграції росіян у політичні нації тих країн, де їм випало мешкати. Сама ідея, що росіяни можуть жити інтересами не Москви, а своїх нових столиць, розцінювалася як зрада.
Кремлю ніколи не потрібна була адаптація росіян. Навпаки – йому була потрібна максимальна ізоляція росіян. Щоби потім з року в рік спекулювати на темі захисту “переслідуваних і знедолених”. Концепт “росіяни для України” трактувався як прояв ворожості. Тому що Москві був потрібен концепт “українські росіяни як відмичка для України”. Усе інше сприймалося Росією як загроза.
“Закордонним росіянам” було запропоновано відчувати свою національність як право, а не обов’язок. Кремль приділяв їм роль “баби яги”, яка завжди проти. За єдине їхнє призначення була проголошена ностальгія.
Як наслідок, жодних російських партій, орієнтованих не на Кремль, у пострадянських країнах так і не постало. Все, що з’являлося, опинялося в ролі п’ятої колони. Лобісти російських монополій. Торгові агенти з продажу імперського шовінізму. Будь-який альтернативний підхід украй неприхильно зустрічався самою Москвою.
До чого призводить така стратегія – ми побачили на прикладі Донбасу. Що його Москва вже який рік “захищає”. З ініціативи Кремля регіон перетворили на плацдарм, єдине завдання якого – створювати проблеми для української влади. А якість життя тих таки “росіян та російськокультурних” на окупованих територіях Москву не цікавить.
Донбас довів просту річ: зарубіжним співвітчизникам Кремль призначає роль імперського гумусу. Їхні інтереси вторинні щодо інтересів російського керівництва. Москва воює не за них, а ними – як зброєю. Громадяни – для імперії. Жодним чином не навпаки.
До того ж, вторгнення на Донбас спричинилося до ще одного важливого процесу. Москва була переконана, що український схід та південь упадуть в її обійми. Що самої російської мови досить, щоб її носій був адептом “руского міра”. З’ясувалося, що все зовсім не так.
Унаслідок вторгнення в Україну сталося те, чого Москва завжди боялася. Росіяни почали інтегруватися в Україну – внаслідок того самостійного вибору, який вони зробили між старою батьківщиною та новою. І за такого становища Кремлю вже не варто розраховувати на лобіювання своїх інтересів. Тому що вибір нової ідентичності, як виявилося, супроводжуватиметься втратою колишньої.
Цілком вірогідно, новий перепис населення подарує нам немало сюрпризів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий