Ці слова важливі не лише як прояв особистої інтелектуальної скромності. У них міститься певне розуміння самої природи гуманітарного знання. Дюмезіль ніби розрізняє два способи, в які твір може бути цінним. Він може бути цінним як теорія, тобто як пояснення певної сукупності фактів. Але він може бути цінним і як твір думки — як певна форма бачення світу, як інтелектуальна композиція, як образ, який відкриває читачеві новий спосіб сприймати культурну реальність.
Це розрізнення має принципове значення. Наукова теорія претендує на пояснення. Якщо з'являється інша теорія, яка краще пояснює ті самі факти, попередня втрачає свій привілейований пізнавальний статус. Але з цього зовсім не випливає, що сам твір, у якому ця теорія була сформульована, стає безвартісним. Історія науки переконливо демонструє, що старі теорії можуть переставати бути актуальними як пояснювальні моделі, але залишатися частиною інтелектуальної культури людства.
Саме тут Дюмезіль робить крок від науки до естетики. Його теорія може бути замінена іншою, але його книга може залишитися цікавою як витвір людського розуму. Її можна читати не тільки для того, щоб з'ясувати, чи правильна кожна її теза, а й для того, щоб побачити, як великий дослідник організував величезний і складний матеріал, як пов'язав між собою міфи, релігійні уявлення та соціальні структури, як створив певний образ індоєвропейської культури.
У цьому сенсі особливо цікавою є згадка про Лобачевського. Математична теорія може бути строгою й водночас прекрасною. Її краса не є просто прикрасою, доданою до вже готового знання. Вона може полягати у внутрішній необхідності побудови, у простоті принципу, в несподіваності наслідків, у гармонії між різними елементами системи. Математик може захоплюватися теорією не лише тому, що вона «корисна», а й тому, що вона є прекрасним творінням людського інтелекту.
Щось подібне може відбуватися і в гуманітаристиці. Велика гуманітарна праця не завжди вичерпується сукупністю своїх тверджень. Вона може створювати форму бачення. Вона може надавати матеріалу таку конфігурацію, якої до цього не існувало. Вона може показати зв'язок між явищами, які раніше сприймалися як розрізнені, і тим самим змінити саме поле можливих запитань.
Тому гуманітарне знання має особливий зв'язок з естетикою. Гуманітарій не просто накопичує факти про культуру. Він створює оповідь, концептуальну конструкцію, інтерпретацію. Його праця має форму. А форма тут не є зовнішньою оболонкою змісту: вона значною мірою визначає те, що саме ми здатні побачити.
Саме тому вислів Дюмезіля про «філософію і поезію» заслуговує на особливу увагу. Поезія в цьому випадку не означає відмову від раціональності. Навпаки, вона може означати здатність створити такий образ предмета, який не зводиться до переліку фактів. Філософія прагне осмислити зв'язки й структури, а поезія — надати їм такої форми, в якій вони стають інтелектуально й емоційно відчутними. Гуманітарний твір може поєднувати обидва ці начала.
Звідси випливає важливий наслідок для питання про науковість гуманітаристики. Її не обов'язково захищати від звинувачення в «неналежній науковості» шляхом повного уподібнення природничим наукам. Гуманітаристика має власний тип раціональності, але водночас вона має те, чого в багатьох формах науки принципово немає: нерозривний зв'язок між пізнанням і творенням смислу.
Це не означає, що в гуманітаристиці немає критеріїв істинності. Факти мають значення, аргументи можуть бути сильними або слабкими, інтерпретації можуть бути переконливими або непереконливими. Але поряд із питанням «чи істинне це твердження?» виникає інше питання: «що відкриває нам ця інтерпретація?» А ще одне: «яку форму бачення світу вона створює?»
Саме тут з'являється естетичний аспект гуманітарного знання.
Естетична цінність гуманітарної праці не означає суб'єктивну прикрасу, яка додається до нібито справжнього, суто наукового змісту. Вона може бути частиною самого способу пізнання. Добре побудована концепція дозволяє побачити більше, ніж просте накопичення фактів. Вона створює інтелектуальну перспективу. Навіть якщо згодом ця перспектива буде замінена іншою, вона може залишитися важливою частиною історії людського мислення.
У цьому полягає глибокий парадокс висловлювання Дюмезіля. Він ніби добровільно погоджується на можливість того, що його теорія буде подолана, але водночас не погоджується з тим, що разом із теорією повинна зникнути цінність його творчості. Це надзвичайно зріле розуміння інтелектуальної праці: теорія може застаріти, а форма думки може залишитися.
Можливо, саме це і є одним із найважливіших уроків гуманітаристики. Її великі твори слід читати не тільки як сховища правильних або неправильних тверджень. Їх можна читати як створені людиною світи думки. Вони можуть бути одночасно дослідженнями, аргументами, філософією і поезією.
Тоді гуманітаристика постає не як менш точна версія природничої науки, а як інша форма інтелектуальної творчості, в якій істина і краса не виключають одна одну. І навіть якщо майбутній дослідник скаже: «Дюмезіль помилявся в цьому поясненні», це ще не означатиме, що Дюмезіль перестав бути значущим. Його праці можуть продовжувати жити як великі конструкції людської думки — приблизно так, як математична краса здатна пережити історичну зміну теоретичних систем.
Саме тому жест Дюмезіля — подумки перенести власні книги з полиці «наука» на полицю «література» — можна сприйняти не як відмову від науки, а як визнання більш складної природи гуманітарного твору. Він може прагнути істини і водночас бути твором мистецтва. Він може пояснювати і водночас створювати образ. Він може бути науковим дослідженням сьогодні й залишатися філософією та поезією завтра.
А отже, естетичний вимір гуманітаристики — не периферійна властивість гуманітарних текстів. Він стосується самого способу, в який гуманітарне знання стає частиною культури.
Між наукою і поезією: про естетичний вимір гуманітарного знання
Є спокуса оцінювати гуманітарне знання за моделлю природничої науки: теорія або пояснює факти, або не пояснює їх; гіпотеза або підтверджується, або спростовується; нова концепція замінює стару, якщо має більшу пояснювальну силу. У такій перспективі історія науки постає як послідовність теоретичних замін: те, що колись здавалося переконливим поясненням, згодом стає предметом історії науки.
Проте гуманітарні твори чинять опір такому способу оцінювання. Вони можуть втрачати переконливість як теоретичні системи й водночас не втрачати свого значення як твори думки. Більше того, іноді саме після втрати теорією статусу актуального пояснення стає особливо помітною її інша якість — сила створеного нею образу, краса концептуальної конструкції, інтелектуальна винахідливість її автора.
Надзвичайно виразно цю проблему можна побачити у ставленні Жоржа Дюмезіля до власної творчості. Дюмезіль допускав можливість того, що з'явиться теорія, яка краще пояснюватиме факти, ніж його власна. І тоді, за його знаменитою формулою, його праці можна буде перенести з бібліотечної секції науки до секції літератури й читати їх заради задоволення — подібно до математики Лобачевського. В іншому випадку він визначав свою творчість як своєрідне поєднання філософії та поезії.
Цей жест заслуговує на увагу не тільки як вияв інтелектуальної скромності. У ньому прихована певна епістемологічна позиція: істинність теорії не вичерпує цінності твору, в якому ця теорія сформульована.
Це розрізнення особливо важливе для гуманітаристики.
Якщо теорію розглядати виключно як інструмент пояснення, її доля визначається насамперед відношенням до фактів. Але гуманітарна праця є чимось більшим, ніж сукупність висловлювань про факти. Вона є також способом організації досвіду. Дослідник не просто знаходить матеріал — він вибудовує між його елементами зв'язки, створює поняття, встановлює аналогії, визначає перспективу, у межах якої певні явища стають видимими як пов'язані між собою.
Отже, гуманітарна теорія має не тільки референційну, а й формотворчу функцію. Вона не просто говорить про предмет; вона певною мірою створює форму, в якій цей предмет може бути побачений.
Саме тут починається естетичний вимір гуманітарного знання.
Естетичне в цьому контексті не означає декоративне. Йдеться не про красу стилю, яка додається до вже готового наукового змісту. Естетична якість може бути властивою самій структурі мислення: простоті концепції, симетрії її побудови, силі метафори, продуктивності аналогії, здатності об'єднати різнорідні явища в одну інтелектуальну композицію.
У цьому сенсі гуманітарна теорія може бути подібною до художнього твору, не перестаючи бути теорією.
Саме тому аналогія Дюмезіля з Лобачевським є особливо промовистою. Математична конструкція може втратити для певного історичного моменту роль остаточного пояснення, але це не знищує її інтелектуальної краси. Ми можемо звертатися до математичної теорії не лише для того, щоб запитати, чи є вона сьогодні найкращим описом математичної реальності. Ми можемо бачити в ній здійснення певної можливості людського мислення.
Те саме може відбуватися з гуманітарною концепцією.
Навіть якщо майбутня гуманітаристика відмовиться від певної теоретичної схеми Дюмезіля, це ще не означатиме, що його книги перетворилися на інтелектуальні помилки, які можна просто вилучити з культурної пам'яті. Вони можуть залишатися свідченням того, як можна було побачити культуру. А спосіб бачення — це вже не просто фактологічний зміст теорії.
Тут постає принципова відмінність між знанням про природу і знанням про культуру. Звичайно, це розрізнення не слід абсолютизувати: природничі науки також мають свою історію, стиль, красу й естетичні форми. Але в гуманітаристиці сам об'єкт дослідження — культура — складається з творів, символів, інтерпретацій і форм саморозуміння людини. Тому гуманітарне дослідження неминуче вступає у відношення з тією самою символічною реальністю, яку воно досліджує.
Дослідник міфу створює інтерпретацію міфу. І ця інтерпретація сама стає культурним текстом.
Саме тому гуманітаристика має своєрідну рефлексивність: вона не лише досліджує культурні форми, а й сама виробляє культурні форми. Книга про міф стає частиною історії осмислення міфу; книга про літературу — частиною літературної культури; філософська інтерпретація — новим елементом філософської традиції.
Звідси випливає, що гуманітарний твір не можна повністю оцінити за критерієм «істинний — хибний». Цей критерій необхідний, але недостатній. Потрібно запитувати також: яку перспективу він відкриває? Яку форму предмета він створює? Які нові питання робить можливими? Які інтелектуальні зв'язки дозволяє побачити?
Така постановка питання не веде до релятивізму. Визнання естетичного виміру гуманітарного знання не означає, що будь-яка красива інтерпретація є доброю інтерпретацією. Факти залишаються фактами, аргументи можуть бути переконливими або слабкими, джерела можуть підтверджувати або спростовувати твердження. Естетична сила не звільняє гуманітариста від вимог доказовості.
Але й доказовість не вичерпує всього, що відбувається в гуманітарному мисленні.
Можна уявити дві інтерпретації, однаково уважні до фактів, але різні за своєю здатністю створити цілісну картину предмета. Одна може залишатися набором правильних спостережень, тоді як інша перетворює ці спостереження на форму, в якій виникає нове розуміння. Саме ця здатність до синтезу, до створення інтелектуальної форми і становить одну з найважливіших точок перетину гуманітаристики з мистецтвом.
Тому слова Дюмезіля про філософію і поезію можна прочитати не як визнання недостатньої науковості власної творчості, а навпаки — як усвідомлення її подвійної природи.
Філософія тут означає прагнення до концептуального осмислення, пошук структури та принципу. Поезія — здатність надати цьому осмисленню такої форми, в якій воно стає не просто набором положень, а певним образом світу. Філософія прагне зрозуміти; поезія дозволяє побачити. Великий гуманітарний твір може робити і те, і інше.
У цьому контексті естетична цінність не є протилежністю істині. Вона є іншим виміром інтелектуальної цінності.
Можна навіть сказати, що гуманітаристика живе в напруженні між двома вимогами. З одного боку, вона прагне істини — відповідності фактам, аргументованості, переконливості. З іншого — вона прагне форми — цілісності, виразності, концептуальної краси, здатності перетворити множинність матеріалу на осмислене ціле.
Це напруження не потрібно усувати. Саме воно є однією з умов продуктивності гуманітарного мислення.
Тоді стає зрозумілою іронічна, але глибоко серйозна пропозиція Дюмезіля: якщо його теорію буде перевершено, перенесіть його книги з науки до літератури. У цій пропозиції немає трагедії. Навпаки, у ній присутнє своєрідне звільнення гуманітарного твору від необхідності вічно залишатися «правильним».
Наукова теорія повинна бути готовою до того, що її замінять. Але велика книга може пережити свою теорію.
Вона може пережити її тому, що книга — це не тільки теорія. Це також акт мислення, форма інтерпретації, стиль бачення, інтелектуальна композиція. Її можна читати не лише для того, щоб дізнатися, що автор думав, а й для того, щоб побачити, як людський розум міг побудувати світ із цього матеріалу.
Саме тут проходить одна з меж між гуманітарним знанням і суто інструментальним розумінням науки. Гуманітаристика не просто виробляє відповіді. Вона виробляє форми, в яких людство може бачити самого себе.
Тому естетичний вимір гуманітаристики не є другорядним. Він не починається там, де закінчується наука. Він присутній усередині самого процесу гуманітарного пізнання — у виборі перспективи, побудові концепції, організації матеріалу, створенні образу предмета.
І, можливо, саме тому Дюмезіль міг одночасно прагнути до строгості теорії й називати свою творчість філософією та поезією. Він розумів те, що легко втратити, якщо гуманітаристику намагатися без залишку перетворити на копію природничої науки: цінність твору не завжди збігається з остаточною істинністю його теоретичних положень.
Теорія може бути замінена. Інтерпретація може бути переглянута. Поняття можуть виявитися історично обмеженими. Але форма думки може залишитися.
І саме в цьому сенсі гуманітарний твір здатний пережити власну теорію — так само, як поезія може пережити свою епоху, а математична конструкція — історичний контекст, у якому вона була створена.
Гуманітаристика тому й залишається не просто сукупністю знань про людину, а частиною самої культури: вона не тільки пізнає світ людських смислів, а й сама є одним зі способів творення цих смислів.
Комментариев нет:
Отправить комментарий