«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Известно, что коней сакских царей хоронили вместе с хозяином. В те времена считали, что конь в загробном мире продолжит служить своему господину. Коней казахи также приносят в жертву, чтобы провести поминки по умершему. У выбранного для ритуала животного отрезают хвост и гриву и отпускают пастись в табуне до годовщины со дня смерти человека. Такого коня называют Тұл ат.
Одна из традиций, связанных с жертвоприношением, называется Тасаттық. Как правило, к ней прибегают во время каких-либо катаклизмов. Чаще всего Тасаттық связывают с засухой. И это вполне логично, поскольку кочевой народ жил в основном за счёт животноводства, а засуха могла повлечь за собой джут – массовый падёж скота.
***
Вот что написал об этой традиции Узбекали Жанибек: «Обычно, когда стояла жара и долго не было дождя, люди собирались у реки, озера или родника и приносили в жертву животное, прося у Тенгри, чтобы он послал им дождь. И действительно, бывало так, что после совершения Тасаттық шёл дождь».
***
Традиция в литературе
Реже об этой традиции вспоминают, когда дело касается каких-то личных трагедий. Об этом есть свидетельства в мемуарах великой казахской танцовщицы Шары Жиенкуловой. Её отец провёл обряд Тасаттық, прося Всевышнего послать им с женой сына: «Четырнадцать дочерей родила байбише – первая жена моего отца. После неё моя мать родила меня и сестрёнку Хадишу. Тогда отец совсем опечалился и постоянно твердил: «О горе, неужели у меня никогда не будет сына?»
В конце концов отец с матерью решили поехать в Аулиеату (ныне город Тараз) и остановились на ночёвку в том месте, где, как гласила народная легенда, был захоронен некий святой. Именно здесь мои родители принесли в жертву животное и провели Тасаттық.
Мясом принесённого в жертву животного они угостили многих, надеясь, что вскоре у них появится сын. Но после той поездки моя мать долгое время не имела детей, и отец вконец потерял надежду увидеть сына. Однако через некоторое время мама родила двух сыновей. Мой отец Баймолда был счастлив и провёл большой той, от чего совсем обеднел. Но он не очень волновался и унывал по этому поводу, а всегда говорил: «Руки есть, значит и работа найдётся». Через некоторое время на свет появился ещё один сын. Став отцом троих сыновей – Ануарбека, Жорабека и Талгатбека, мой отец считал себя очень богатым человеком».
Комментариев нет:
Отправить комментарий