Саме тут виникає цікава аналогія з популяційною генетикою. У біології окрема особина є носієм певного набору алелів, тоді як популяція характеризується частотами цих алелів. Ці частоти можуть змінюватися внаслідок природного добору, міграції, мутацій та випадкових коливань, які називають генетичним дрейфом. Особливо сильним дрейф є в малих популяціях.
У мовній системі можна побачити структурно подібний процес: кожна людина є носієм певних мовних варіантів, а мовна спільнота характеризується частотою цих варіантів. Проте ця аналогія не є буквальним ототожненням. Мова передається не генетично, а переважно соціально, причому надзвичайно важливу роль відіграє горизонтальна передача між людьми одного покоління.
Виникнення мовної варіації можна уявити як появу нової форми в одному або кількох ідіолектах. Людина може трохи інакше вимовити звук, використати нове закінчення, скоротити слово, створити нову метафору або запозичити форму від іншої групи. Спочатку це лише індивідуальна особливість. Вона ще не є діалектною рисою. Щоб стати такою, вона повинна поширитися серед інших членів спільноти.
Тут починає діяти механізм соціальної передачі. Якщо певну форму випадково використовує кілька людей, вона стає частиною мовного середовища їхніх співрозмовників. Якщо ці люди мають багато соціальних контактів, особливість отримує більше можливостей для поширення. Діти, своєю чергою, засвоюють мовлення не тільки від батьків, а й від братів і сестер, інших дітей та дорослих членів спільноти. Тому мовна форма може передаватися горизонтально між ровесниками й вертикально між поколіннями.
Саме тут особливо важливим стає ефект частотності. Якщо дитина регулярно чує певний варіант, цей варіант має більше шансів стати частиною її власного мовного репертуару. Таким чином виникає своєрідний позитивний зворотний зв'язок: форма частіше використовується, тому частіше чується; чим частіше вона чується, тим більше шансів, що її засвоять; після засвоєння вона використовується ще частіше. Тому мовна форма може отримувати перевагу не тому, що вона об'єктивно «краща», а тому, що вже стала достатньо поширеною в мовному середовищі.
Це дозволяє говорити про мовний дрейф як про один із можливих механізмів зміни частотності мовних варіантів. У невеликій групі навіть випадкові демографічні події можуть мати значний ефект. Якщо носії певної форми випадково залишили групу, померли, мали мало нащадків або, навпаки, були численними та соціально активними, частота відповідної мовної форми могла суттєво змінитися. При цьому сама форма не обов'язково мала якусь функціональну перевагу. Вона могла стати домінантною просто внаслідок історії конкретної групи.
Однак мовний дрейф не можна зводити до випадковості. На мовну еволюцію впливають і соціальні механізми відбору. Одні члени спільноти мають більше контактів, ніж інші. Деякі люди займають центральне місце в соціальній мережі, мають високий авторитет або престиж і тому можуть непропорційно сильно впливати на мовлення інших. Якщо певна мовна особливість асоціюється з авторитетною або престижною особою чи групою, вона може поширюватися значно швидше. Отже, мовна еволюція поєднує випадковий дрейф із соціально зумовленим поширенням.
Саме тому для мовної еволюції важливе не лише питання про те, скільки людей використовують певну форму, а й питання про те, хто саме її використовує і з ким він контактує. Людина, яка спілкується з усіма членами групи, має значно більший потенціал поширення інновації, ніж людина, чий соціальний світ обмежений кількома близькими родичами. Мовна популяція тому не є просто сукупністю індивідів: вона має структуру соціальних зв'язків, і ця структура безпосередньо впливає на швидкість та напрям мовних змін.
У такому контексті діалект постає не як винахід окремої людини і не як свідомо встановлена норма, а як статистичний продукт взаємодії ідіолектів. Жоден член архаїчної спільноти не повинен був вирішувати, що відтепер усі говоритимуть певним способом. Достатньо було того, щоб певні форми поступово стали частішими, почали частіше передаватися дітям і поширюватися через соціальні контакти. Через кілька поколінь те, що колись було індивідуальною особливістю, могло стати типовою рисою всієї групи.
Тут особливого значення набуває малий розмір мовної спільноти. У великій популяції випадкова зміна частотності окремої форми, як правило, має менший ефект. У невеликій групі, навпаки, доля кількох десятків людей може визначити мовний вигляд наступного покоління. Саме тому в компактних спільнотах випадкові флуктуації частотності могли мати особливо сильний вплив. Однак одночасно в таких групах надзвичайно інтенсивними були безпосередні соціальні контакти, тому дрейф переплітався з наслідуванням, престижем, частотністю та структурою комунікаційної мережі.
Найцікавіший процес починається тоді, коли одна група розділяється на дві. Спочатку обидві дочірні спільноти можуть говорити практично однаково. Але після припинення або різкого скорочення контактів між ними мовна еволюція починає відбуватися незалежно. У першій групі випадково закріплюється один варіант, у другій — інший. Потім у кожній групі виникають власні інновації, які поширюються вже всередині відповідної соціальної мережі. Через багато поколінь ці невеликі відмінності накопичуються.
Так виникає процес, аналогічний дивергенції популяцій у біології. Спочатку існує одна мовна популяція; після розділення виникають дві; кожна з них накопичує власні зміни; з часом між ними збільшується мовна дистанція. Якщо таких розділень відбувається багато, формується мережа споріднених діалектів. За тривалої ізоляції та накопичення значної кількості відмінностей мовні різновиди можуть зрештою бути класифіковані вже як окремі мови.
Отже, мовну диференціацію можна розглядати як взаємодію двох протилежних сил. Контакт створює конвергенцію, оскільки люди наслідують один одного й постійно узгоджують власне мовлення з мовленням оточення. Ізоляція створює дивергенцію, оскільки після розділення груп кожна з них починає незалежно накопичувати власні мовні зміни. Усередині групи діють частотність, наслідування, соціальний престиж, структура контактів і випадковий дрейф; між групами — міграція, змішування або, навпаки, ізоляція.
У цьому сенсі діалект можна розглядати як своєрідну популяційну властивість мови. Ідіолект належить окремій людині, тоді як діалект є властивістю спільноти. Проте він не існує десь над індивідами: він постійно відтворюється через їхнє конкретне мовлення. Діалект є результатом того, що незліченна кількість індивідуальних мовних актів протягом поколінь статистично сходяться в певному напрямі.
Тому найдавнішу історію діалектогенезу можна концептуалізувати як форму культурної популяційної еволюції. Спочатку виникає індивідуальна мовна інновація; потім вона поширюється соціально; її частотність зростає або зменшується під впливом дрейфу та соціального відбору; вона може закріпитися як групова норма; після поділу групи ця норма починає самостійно змінюватися в кожній дочірній спільноті. Так із множини ідіолектів через мережу соціальної взаємодії виникає діалект, а через послідовне розділення та дивергенцію діалектів — мовне різноманіття.
У найзагальнішій формі цей процес можна представити так:
ідіолект → варіація → соціальна передача → зміна частотності → групова норма → ізоляція → накопичення інновацій → діалектна дивергенція.
Отже, діалект — це не просто «мова певного села» і не просто сукупність особливих слів та вимов. У глибшому сенсі це історичний слід соціальної взаємодії популяції людей. Він показує, як індивідуальні акти мовлення, потрапляючи в мережу постійних контактів, поступово перетворюються на колективні закономірності, а випадкові та невеликі відмінності, накопичуючись протягом поколінь, можуть зрештою стати основою великих мовних розгалужень.
***
Ідіолект у найменших і найегалітарніших мовних спільнотах
Можна припустити, що чим меншою, простішою та егалітарнішою є людська спільнота, тим сильнішим має бути вплив її загальних мовних норм на кожного окремого мовця. У невеликій групі люди постійно взаємодіють одне з одним, добре знають мовлення своїх співрозмовників і з раннього дитинства перебувають у спільному мовному середовищі.
Проте антропологічні та соціолінгвістичні дослідження показують парадоксальний результат: за певних умов саме такі спільноти можуть демонструвати надзвичайно високу індивідуальну мовну варіативність.
На перший погляд, це суперечить самій природі малої спільноти. Якщо всі знають усіх, якщо немає великої кількості соціальних груп і якщо люди щодня спілкуються між собою, можна очікувати майже повної мовної конвергенції. Однак для виникнення такої конвергенції потрібен не лише інтенсивний контакт, а й певний соціальний напрямок, у якому цей контакт відбувається. У складному суспільстві ним можуть бути престижна соціальна група, школа, адміністрація, літературний стандарт або інша інституція, яка визначає, що вважається «правильним» чи престижним мовленням. У невеликій егалітарній спільноті такого центру може не існувати.
Тому мовна норма там може бути дуже реальною, хоча й неформальною. Члени спільноти знають, як «у нас говорять», розрізняють звичне й незвичне мовлення, можуть схвалювати або висміювати певні форми. Проте це не обов'язково означає, що всі вони говорять однаково. Норма може визначати межі прийнятного, залишаючи всередині цих меж значний простір для індивідуальної варіативності.
Особливо важливим тут є поняття ідіолекту — сукупності мовних особливостей конкретної людини. Ідіолект не є просто випадковим набором помилок або відхилень від колективної мови. Людина може протягом усього життя послідовно використовувати певну вимову, окремі граматичні конструкції, слова чи інтонаційні моделі, які відрізняють її від інших членів тієї самої спільноти. Такі особливості можуть бути стабільними, хоча сам мовець їх навіть не усвідомлює.
Саме це робить особливо цікавими дослідження малих мовних спільнот. Ненсі Доріан, досліджуючи невелику гельськомовну громаду Ембо у Шотландії, виявила значну індивідуальну варіативність навіть між близькими родичами та однолітками. Частина мовних відмінностей не пояснювалася ані соціальним класом, ані престижем, ані належністю до окремої соціальної групи. Це означає, що сама по собі висока щільність контактів не знищує ідіолектну своєрідність.
У такій ситуації мовна поведінка людини формується не одним потужним центром, а мережею локальних взаємодій. Дитина чує батьків, братів і сестер, інших дітей, старших членів громади, друзів і сусідів. Вона переймає мовні моделі не просто від абстрактної «спільноти», а від конкретних людей. Якщо різні члени групи використовують різні, але однаково прийнятні варіанти, дитина може засвоїти унікальну комбінацію цих варіантів. Таким чином, спільна мова відтворюється через безліч індивідуальних траєкторій.
Тут важливо розрізняти мовну норму та мовну одноманітність. Норма не обов'язково означає, що існує лише один допустимий варіант. У дописемній або нестандартизованій спільноті може не бути граматики чи словника, але це не означає відсутності нормативних очікувань. Люди можуть чудово знати, які форми звучать «по-своєму», які здаються чужими, які асоціюються з певною людиною або ситуацією. Водночас кілька різних способів говорити можуть залишатися однаково легітимними.
Відсутність сильної соціальної стратифікації може навіть послаблювати механізми мовної уніфікації. Якщо в суспільстві немає чітко вираженої еліти, чия манера мовлення має безумовний престиж, то членам спільноти може бути менш необхідно підлаштовуватися під єдиний соціальний зразок. Немає обов'язкового «правильного мовця», якого всі повинні наслідувати. У результаті різні локальні мовні особливості можуть співіснувати протягом тривалого часу.
Проте це не означає повної мовної свободи. Соціальний тиск у маленькій групі може бути навіть сильнішим, ніж у великому суспільстві. Відхилення від звичних норм швидко помічаються, а схвалення, глузування, виправлення чи соціальне дистанціювання можуть впливати на мовну поведінку. Але цей тиск не обов'язково веде до повної уніфікації. Він може лише встановлювати певний діапазон прийнятного мовлення, усередині якого зберігається значна індивідуальна своєрідність.
Тому найменшу егалітарну спільноту доцільно уявляти не як хор, у якому всі говорять одним голосом, а як мережу голосів, що постійно взаємодіють. Усі вони належать до однієї мовної системи, але кожен мовець реалізує її трохи по-своєму. Один варіант може походити від матері, інший — від товариша дитинства, третій — від старшого родича, а четвертий закріпитися просто як індивідуальна звичка.
Саме тому можна висунути цікаву гіпотезу: за відсутності централізованої стандартизації, сильної соціальної стратифікації та єдиного престижного мовного зразка найменші й найегалітарніші спільноти можуть створювати сприятливі умови для високої стабільної ідіолектної варіативності. Їхня мова може бути колективно спільною, але водночас надзвичайно різноманітною на рівні окремих мовців.
Це змінює традиційне уявлення про мовну еволюцію. Стандартизована мова з її єдиним правописом, словником і граматичною нормою є лише одним із можливих способів організації мовного життя. До появи таких інституцій мовна спільнота могла існувати як система великої кількості взаємопов'язаних ідіолектів, об'єднаних не тотожністю, а взаємною зрозумілістю та спільними соціальними очікуваннями.
Отже, мовна спільнота не обов'язково стає тим одноріднішою, чим вона менша. За певних умов її малий масштаб і егалітарність можуть, навпаки, дозволяти зберігатися численним індивідуальним варіантам. Колективна норма в такому випадку не знищує ідіолекти, а визначає простір, усередині якого вони можуть існувати. Мова постає не як єдиний зразок, який кожен мовець відтворює, а як сукупність індивідуальних реалізацій, що постійно узгоджуються між собою в процесі спільного життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий