Саме тут особливого значення набуває спадщина Жоржа Дюмезіля. Його трифункціональна теорія стала однією з найвпливовіших моделей структурного аналізу індоєвропейської міфології. Дюмезіль запропонував бачити за різноманітністю індоєвропейських пантеонів і міфологічних сюжетів певну фундаментальну структуру: сакральну владу, військову функцію та функцію родючості, добробуту й відтворення. Важливим було саме переміщення уваги від окремого міфу до системи відносин між міфологічними елементами. У цьому сенсі Дюмезіль став для сучасної індоєвропейської міфології приблизно тим, чим структуралізм був для гуманітарних наук загалом: він запропонував шукати не лише зміст, а й організацію цього змісту.
У XXI столітті ця лінія не зникла. Навпаки, вона була продовжена і переосмислена такими дослідниками, як Emily Lyle, Jean Haudry та Nick Allen. Їх можна умовно об'єднати під назвою структурної компаративістики, хоча кожен із них має власну методологічну специфіку.
Для Emily Lyle особливо важливою є ідея міфології як структурованої системи, в якій окремі персонажі, функції та сюжети набувають значення через свої відношення один до одного. Тому її підхід є не простим пошуком «паралелей» між міфами, а спробою зрозуміти логіку всієї міфологічної системи. Це типовий для структуралістської традиції рух від окремого факту до структури.
Схожу позицію, хоча й у власній формі, репрезентує Jean Haudry. Для нього важливим об'єктом реконструкції є не тільки пантеон богів чи окремі міфологічні сюжети, а космологічна організація індоєвропейської традиції. Протиставлення світла й темряви, неба й землі, дня й ночі, верхнього й нижнього світів розглядаються як елементи більш фундаментальної системи. Отже, і тут міфологія постає не як випадкова сукупність оповідей, а як упорядкована модель світу.
Nick Allen також значною мірою продовжує дюмезілівську традицію. Особливо важливою для нього є можливість зіставляти індійський, іранський, грецький та інші індоєвропейські матеріали для виявлення спільних структур. Його дослідження демонструють, що структуралістський метод у XXI столітті не обов'язково означає буквальне повторення Леві-Строса або Дюмезіля. Йдеться радше про принцип: міфологічні елементи слід розуміти через систему їхніх взаємних відношень.
Водночас сучасна індоєвропейська міфологія не обмежується структуралізмом. Найважливішим представником іншого напряму є Bruce Lincoln. Його роботи демонструють принциповий зсув від питання про структуру міфу до питання про міф як дискурс.
Для структураліста основним є питання: яка система відносин лежить за міфом?
Для Лінкольна не менш важливим стає питання: хто продукує цей міф, у якому історичному контексті, для якої соціальної групи і яку форму влади або соціального порядку він легітимує? Міф уже не розглядається як нейтральне відображення давньої свідомості. Він стає інструментом формування та легітимації соціальної реальності.
Саме тут індоєвропейська компаративістика вступає в діалог із постструктуралізмом, особливо з концепцією дискурсу та влади Мішеля Фуко. Однак Лінкольна було б неправильно просто назвати «постструктуралістом». Точніше говорити про критичну компаративістику, яка використовує постструктуралістські інструменти. Він не відмовляється від порівняння індоєвропейських матеріалів, але ставить під сумнів уявлення про міф як незмінну, позаісторичну структуру.
Тому між Лайл, Одрі та Алленом, з одного боку, і Лінкольном, з іншого, проходить одна з найважливіших методологічних меж сучасної міфології. Перші запитують переважно: «що можна реконструювати?»; другий додає: «яким чином ця реконструйована традиція функціонувала в історії суспільства?»
Водночас значну частину сучасної індоєвропейської міфології не можна повністю віднести ні до структуралізму, ні до постструктуралізму. M. L. West, Calvert Watkins, Gregory Nagy та Michael Witzel репрезентують інші важливі напрями. Вест розвинув масштабний історико-порівняльний підхід до індоєвропейської поезії та міфології; Воткінс досліджував формульну поетику, героїчні сюжети й давні індоєвропейські поетичні конструкції; Надь поєднав компаративістику з дослідженням усної традиції, епічної поезії та перформативності; Вітцель здійснював широкі порівняльні реконструкції міфологічних традицій.
Таким чином, сучасна індоєвропейська міфологія є не єдиною школою, а полем кількох взаємодіючих методологій. Її структурне ядро утворюють Дюмезіль та його продовжувачі — Лайл, Одрі й Аллен. Її історико-порівняльний напрям представлений Вестом, Воткінсом, Надь та Вітцелем. Нарешті, її критичне переосмислення найбільш виразно пов'язане з Брюсом Лінкольном.
У цьому сенсі розвиток дисципліни можна представити як рух від реконструкції до інтерпретації. Класичний компаративіст прагнув відновити давню систему; структураліст — зрозуміти її внутрішню організацію; сучасний критичний компаративіст — додатково поставити питання про історичні умови, владу та ідеологію, які стояли за її функціонуванням.
Тому індоєвропейська міфологія XXI століття не є просто «постструктуралістською міфологією». Її фундамент залишається значною мірою структурно-компаративним. Постструктуралізм радше виступає критичним інструментом, який змушує переглянути претензію реконструкції на остаточну й об'єктивну картину давньої міфології. Саме взаємодія цих двох перспектив — пошуку структури та критики структури — є однією з найхарактерніших рис сучасної індоєвропейської міфології.
Комментариев нет:
Отправить комментарий