Проте залишається фундаментальне питання: чому саме певні принципи взагалі сприймаються людиною як очевидно правильні? Чому засновники США могли написати в Декларації незалежності 1776 року, що вони вважають певні істини «самоочевидними»?
Можливо, відповідь слід шукати не лише в логіці і філософії, а й у психології та емоційній культурі епохи.
Фраза «ми вважаємо ці істини самоочевидними» є надзвичайно показовою. Якщо істина є логічно доведеною, її можна вивести з певних засновків. Але самоочевидність має інший характер: вона передбачає, що людина безпосередньо сприймає певне твердження як істинне, не потребуючи повного логічного доказу. У цьому сенсі моральна самоочевидність може бути споріднена з інтуїцією.
Однак моральна інтуїція не обов'язково є чимось суто раціональним. Вона може мати емоційний фундамент. Людина, яка бачить страждання іншої людини, часто реагує на нього ще до того, як починає формулювати філософське пояснення того, чому це страждання є несправедливим. Співчуття, емпатія, відраза до жорстокості та здатність уявити себе на місці іншого можуть передувати раціональному формулюванню морального принципу.
Звідси виникає гіпотеза про сентиментальний або емоційний фундамент прав людини. Йдеться не про те, що права людини є лише проявом емоційності. Навпаки, їхня юридична й політична форма є результатом складної раціоналізації. Але можливо, що в основі цієї раціональної конструкції лежить певний тип морального переживання.
У такому випадку розвиток можна уявити як послідовність:
емоційне переживання → моральна інтуїція → відчуття самоочевидності → раціональне формулювання принципу → юридичне закріплення права.
Наприклад, первинним може бути не абстрактне твердження «кожна людина має невідчужуване право на свободу», а простіше моральне переживання: «не можна поневолювати іншу людину». Лише згодом це переживання отримує універсальну форму: якщо поневолення є морально неприйнятним не тому, що поневолена людина належить до «наших», а тому, що вона є людиною, тоді свобода стає універсальним правом.
Саме тут особливого значення набуває поняття психологічної культури. Емпатія не є автоматично універсальною. Людина може глибоко співчувати членам своєї родини, громади або народу й водночас залишатися байдужою до страждання чужинця. Отже, для виникнення універсалістської моралі недостатньо самої здатності співчувати. Необхідна культура, яка розширює коло тих, щодо кого вважається належним відчувати співчуття.
Тоді важливим культурним досягненням стає здатність уявити внутрішній світ іншого. Інша людина перестає бути лише представником чужої групи, соціальної категорії чи політичного табору. Вона постає як істота, здатна страждати, бажати свободи, боятися приниження і прагнути щастя — так само, як і я.
Саме цей психологічний механізм може бути одним із прихованих фундаментів моральної рівності.
У XVIII столітті ця проблема набуває особливого значення. Філософія Просвітництва формулює універсальні принципи, але паралельно європейська культура розвиває те, що можна назвати культурою морального почуття. У філософії Девіда Юма, Адама Сміта та інших мислителів моральність уже не може бути пояснена лише абстрактним розумом. Здатність співпереживати іншому, уявляти його становище та реагувати на його страждання стає важливою частиною моральної психології.
У цьому контексті американська Декларація незалежності може розглядатися не тільки як політичний документ і не тільки як застосування теорії природних прав. Вона може бути також політичним оформленням певної моральної психології. Коли її автори проголошують рівність людей, невідчужувані права на життя, свободу та прагнення до щастя як «самоочевидні істини», вони не пояснюють, чому саме ці істини мають бути самоочевидними.
Ця мовчанка є філософськи важливою. Вона залишає відкритим питання про те, що лежить під раціональною мовою прав: логічна необхідність, природний моральний порядок чи певний спосіб людського морального сприйняття.
Можливо, тому правильніше говорити не про протиставлення розуму та емоцій, а про їхню послідовну взаємодію. Емоційна культура може створити моральну інтуїцію, інтуїція — відчуття очевидності, філософія — понятійне обґрунтування, а право — інституційну форму.
У такому розумінні права людини є своєрідною раціоналізацією морального співчуття.
Але ця теза породжує складну проблему. Якщо моральні принципи виникають із психологічної культури та моральних інтуїцій, то чому різні культури мали настільки різні уявлення про справедливість? Чому рабство могло протягом століть здаватися нормальним, а рівність — ні? Чому одна й та сама людина могла щиро співчувати представникам своєї спільноти й одночасно виправдовувати поневолення інших?
Це показує, що сама емпатія ще не гарантує прав людини. Вирішальним може бути не просто наявність емпатії, а її універсалізація. Моральний прогрес у такому випадку полягає не у винайденні співчуття, а в поступовому розширенні відповіді на питання: «Хто заслуговує на моє моральне співчуття?»
Спочатку відповіддю може бути: родина. Потім — громада. Далі — нація. І нарешті — людина як така.
Саме останній крок створює психологічну передумову універсальних прав.
Тому гіпотезу про емоційні витоки прав людини можна сформулювати обережніше: універсальні права могли стати можливими завдяки певній психологічній культурі, у якій здатність співпереживати іншому поступово перетворювалася на універсальний моральний принцип. Раціональна мова природних прав надала цьому принципу форму, придатну для політики та права, але сама мотиваційна сила цієї мови могла походити з глибшого шару людської психології.
У такій перспективі слова «самоочевидні істини» набувають особливого змісту. Самоочевидність може бути не кінцевим доказом, а точкою, де доказ уже припиняється і починається моральне бачення.
Можливо, людина спочатку не доводить, що інший має право не страждати. Вона спочатку бачить його страждання як своєрідно значуще. А вже потім філософія запитує, чому це значуще, і формулює відповідь мовою рівності, гідності та прав.
Якщо ця гіпотеза правильна, то історія прав людини є не лише історією політичних ідей. Це також історія зміни людської здатності бачити іншого — розширення морального кола, у якому чужий біль поступово стає таким самим морально реальним, як власний.
Комментариев нет:
Отправить комментарий