«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Гризинкалнс еще сто лет назад был рабочим районом. Здесь селились беднейшие люди, оказавшийся за чертой нормальной социальной лестницы. Нет нужды описывать их образ жизни, то есть, образ жизни маргиналов с пьянством, разборками, постоянным отчаянием от собственной бедности.
Кто чувствителен и обладает хорошей интуицией и воображением, тот ощутит и сегодня этот колорит гетто. Это ощутимо. Улицы с домами, обрисованными граффити, несут какое-то мрачное и зловещее впечатление. Можно представить себе, сколько «энергетики» насилия, боли висит в этом воздухе и на этой земле, прямо какое-то средоточие всего того, о чем не хочется лишний раз говорить. И в наше время, верно, там все то же — разборки, часто кровопролитие, насилие.
Когда в жизни все хорошо, то возможно, интуиция не замечает этих деталей. Но, если и без того тяжело на душе, гнетет страх, еще какие-то переживания, то начинаешь все это ощущать особо остро. Воображение дорисовывает обычные картины из жизни людей того времени: нищета, жестокость, безнадега, матерщина и похабщина.
Лени почти всю жизнь прожила там, вернее — неподалеку. И еще в юности, ощущая эту жуткую энергетику, подумала: » А давай-ка, я представлю себе нечто иное. То, что душе несет радость, свет?». Ведь, единственным светлым местом в том районе был монастырь. Там всегда было светло на душе. Как оплот духовности и веры посреди всего этого кровавого кошмара. Ей на тот момент 16 лет всего было.
И… издерганная издевками в школе, похабными разговорами своих сверстников, она начала «рисовать» себе другой мир… Вот, красота горной природы Западной Украины… Свет, ликование и радость. Она стоит среди всей этой горной красоты в национальных одеждах… И ждет… Свидание с ее любимым -человеком благородным, сильным, каких в наше время не бывает. Душа просит света, радости, а не этого болотного кошмара, где сплошная низость, грязь.
Прошло много лет, целых десять, и она и правда нашла такого человека. Добавлю от себя, что именно стремление найти человека благородного и светлого поспособствовало тому, что он и появился в ее жизни. По удивительному совпадению, родом он был из Западной Украины как раз… Все пришло в их жизнь, то, о чем они мечтали — радость, любовь, счастливая и крепкая семья.
Ночи и дни под горным небом, чарующие вечера, удивительные по силе духа люди вокруг — все это была часть их мира, который они смогли создать для себя.
«Вот, не будь грязи, не думала бы я о чистоте. Не будь низости, не стремилась бы я так яростно найти благородство. Спасибо моему родному городу за все, за боль и за нечаянную радость!».
Комментариев нет:
Отправить комментарий