Андрій Поцелуйко: Мова як продукт колективної діяльності та основа культури

  Походження людської мови є однією з найскладніших проблем у науці про людину. Ми не маємо безпосередніх свідчень про те, як звучали перші людські слова, а тому можемо лише реконструювати можливі етапи становлення мовленнєвої здатності. Проте мову можна розглядати не як раптовий винахід окремої людини, а як результат тривалого процесу колективного життя, спільної діяльності та формування культури. У цьому сенсі мова виникала не поза суспільством, а всередині нього — як відповідь на дедалі складніші потреби людей взаємодіяти, координувати свої дії, навчатися одне в одного та передавати досвід.

На ранніх етапах людської еволюції комунікація, ймовірно, була тісно пов'язана з безпосередньою ситуацією. Емоційний вигук, погляд, жест або інший сигнал могли повідомляти про небезпеку, їжу, присутність іншої істоти чи намір здійснити певну дію. Проте поступово комунікативні сигнали могли набувати більш абстрактного характеру. Вони починали позначати не лише безпосередню ситуацію, а й певний об'єкт, дію або подію. Саме перетворення сигналу на знак стало принципово важливим кроком до людської мови.

Однак сама потреба у знаках виникає не в абстрактному просторі. Вона формується у спільній діяльності. Люди полюють разом, захищаються від небезпек, збирають їжу, доглядають за дітьми, виготовляють знаряддя, переміщуються територією. Успішність такої діяльності залежить від здатності передбачати поведінку іншого, повідомляти про власні наміри та координувати спільні дії. Те, що одна людина могла зробити сама, колектив міг зробити ефективніше, але для цього потрібна була дедалі складніша комунікація.

Особливо важливою стає здатність повідомляти не лише про те, що відбувається «тут і тепер». Якщо член групи може повідомити про те, що сталося вчора, попередити про небезпеку, яка знаходиться далеко, або пояснити іншому, як виготовити знаряддя, комунікація перестає бути просто реакцією на ситуацію. Вона перетворюється на засіб збереження та передачі досвіду.

Саме тут мова починає відігравати фундаментальну культурну роль. Кожне покоління отримує від попереднього не лише біологічну спадковість, а й величезний масив засвоєних способів діяти: як добувати їжу, як користуватися знаряддями, як поводитися з іншими членами групи, де знаходяться небезпечні місця, які рослини можна вживати, як виховувати дітей. Мова робить можливим накопичення цього досвіду та його передачу людям, які самі його безпосередньо не набували.

Таким чином, мова стає своєрідною пам'яттю колективу. Окрема людина живе обмежений час, але мовні знаки дозволяють досвіду виходити за межі індивідуального життя. Те, що одного разу було відкрито, винайдено або пережито, може бути назване, описане та передане наступним поколінням. Завдяки цьому культура перестає бути лише сукупністю індивідуальних навичок і перетворюється на систему колективно накопиченого досвіду.

Водночас відбувається протилежний процес: не лише культура формує мову — мова сама змінює можливості культури. Щойно людина отримує систему знаків, за допомогою яких можна позначати предмети, дії та відносини, стає можливим створювати значно складніші форми спільної діяльності. Можна домовлятися про майбутні дії, встановлювати правила, навчати інших, розповідати історії, передавати міфи, пояснювати норми поведінки та формувати колективну пам'ять.

Тому мову не варто розуміти лише як «інструмент передачі інформації». Вона є також інструментом організації спільного життя. За допомогою мови люди не просто описують уже наявну соціальну реальність — вони значною мірою її створюють. Так виникають поняття спорідненості, обов'язку, дозволу, заборони, статусу, належності до групи, справедливості та відповідальності. Значна частина людського соціального світу існує саме тому, що люди можуть спільно надавати речам і діям певного значення.

У цьому сенсі між мовою і культурою виникає своєрідне коло. Колективна діяльність породжує потребу в комунікації; комунікація поступово перетворюється на мову; мова уможливлює складніші форми колективної діяльності; ці нові форми діяльності породжують нові культурні значення, а вони, своєю чергою, збагачують мову.

Цей процес можна уявити як своєрідну спіраль. Люди створюють спільні практики — наприклад, полювання, виготовлення знарядь чи виховання дітей. Для координації цих практик виникають і закріплюються певні способи комунікації. Вони поступово стають знаками та словами. За допомогою цих слів люди можуть передавати досвід і створювати нові форми взаємодії. Нові форми взаємодії, своєю чергою, потребують нових понять і способів їх вираження. Так мова і культура розвиваються разом.

Саме тому походження мови важко пояснити однією причиною. Не можна сказати, що люди просто «вирішили винайти мову». Для такого рішення вони вже повинні були б мати надзвичайно розвинену систему комунікації. Не можна також звести походження мови лише до розвитку мозку чи голосового апарату. Біологічні передумови були необхідними, але самі по собі вони ще не створюють мови. Мова стає можливою тоді, коли біологічні можливості людини вступають у взаємодію з колективним способом життя.

Отже, мову можна розглядати як явище, що виникає на перетині біології, соціальності та культури. Людина мала отримати певні когнітивні та фізіологічні можливості для використання знаків, але саме колективне життя створило середовище, у якому ці можливості могли розвинутися в повноцінну мовну систему.

Тому тезу про походження мови доцільно сформулювати не як твердження, що «люди створили мову для спілкування», а значно ширше: мова формувалася в процесі спільної діяльності людей і стала одним із головних механізмів організації, накопичення та передачі культури. Водночас розвиток мови радикально розширив можливості самої культури.

Мова, таким чином, є не просто засобом, за допомогою якого люди говорять одне з одним. Вона є способом існування людського колективу в часі. Завдяки мові досвід однієї людини може стати досвідом багатьох, досвід одного покоління — надбанням наступного, а індивідуальні дії — частиною спільної культурної системи. Саме тому історію мови неможливо відокремити від історії людської кооперації, культури та самого становлення людини як соціальної істоти.