Українська держава і нація сформувалися як типово морські. Цьому було кілька причин. Передусім географічна причина: більшість українських рік течуть в Чорне море (Дніпро, Дністер, Донець, Південний Буг, Прут), а це ніби «схиляє» ментально українців до півдня, до Чорного моря.
Друга причина – цивілізаційна: Україна в Х ст. прийняла з півдня, від Візантії християнство, вищу культуру, писемність.
Усе це міцно скеровує український погляд в бік Чорного моря.
Третя причина – історичні процеси. Протягом століть визначальною політикою українських князів, які правили в Київській Русі, українських козацьких еліт, які стали лідерами українського націогенезу, було вперте стремління опанувати південні степи і узбережжя Чорного моря.
Четверта причина – соціяльний розвиток. У ХІХ ст. українці масово заселили причорноморські степи і перетворили їх на величезну житницю, колосальний аграрний простір, до якого згодом додалися розвинуті економічно причорноморські великі міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь; в Причорномор’я сконцентрована велика індустрія – промислові потужності Придніпровського та Донецького регіонів.
Ще один глобальний фактор української орієнтації на південь – це історична пам’ять про давньогрецькі колонії на чорноморському узбережжі від VII ст. до н. е.: Ольвію, Тирас, Херсонес, Пантикапей та ін. Присутність еллінів на Чорному морі не тільки пустила ментальні, культурні та духовні струмені в майбутній український простір, але вона через синтез із культурами та суспільствами скіфів та сарматів відбилася на процесах українського етногенезу. Доведено, що ті іраномовні кочівники, які після ІІ ст. н. е. залишилися в причорноморських степах і які несли в собі ментальні впливи еллінізму, вступили в широкі контакти із представниками т. зв. Черняхівської культури, тобто протослов’янами, які в той час почали рухатися із долини ріки Прип’ять в зону Прикарпаття і Подністров’я. Надалі їхня симбіозна суспільність між Дністром і Дніпром, ліпше відома з історичних джерел як Антська протодержава V–VII ст., як перше велике об’єднання слов’ян , відіграла вирішальну роль у формуванні українського етносу. Великий український поет і мислитель Євген Маланюк образно й концептуально називав Україну «Степовою Елладою» або «Скіфською Елладою».
З утворенням першої української держави – Київської Русі в ІХ ст. – для неї визначальним стали геополітичні зв’язки саме із великою південною державою – Візантією. Через ці зв’язки давнє українство реально вийшло у міжнародний світ. Існування постійних слов’янських (руських) поселень в Криму, існування Тьмутараканського князівства, постійні походи і зв’язки руських князів із кримським світом, під яким розуміємо грецькі (візантійські) поліси та володіння, готську «внутрішню» державу, генуезькі колонії тощо, усе це переконливо показує, що чорноморський напрямок української давньої політики був пріоритетним.
Очевидно, більше інтуїтивно руські еліти розуміли, що стратегічний вихід до Чорного моря принесе багато переваг їхній державі, і тому навіть попри такі страшні загрози, як регулярні атаки агресивних кочівників (печенігів, торків, берендеїв, половців), вперто скеровували свою енергетику на південь.
Коли кочівники перекрили українцям степовий простір вздовж Дніпра, все-таки інстинкт проникання до Чорного моря продовжував працювати в українському етносі. Мешканці Галицького князівства в ХІІ–ХІІІ ст. систематично колонізують степовий простір вздовж Дністра і Пруту. Вони досягають Чорного моря і опановують на короткий час місто Білгород (колишній Тирас). Цей історичний приклад показує, наскільки сильним і наполегливим був рух давніх українців до моря.
У наступний період української історії – ранньомодерний, або козацький, коли через страшну навалу монголів і подальші виснажливі війни з кочівниками український етнос був відкинутий далеко на північ, в лісостеп і лісову зону, навіть в таких умовах південна лінія розвитку українського простору була визначальною. Власне, широкі контакти українців із Кримським ханатом, загалом із кочівницькими суспільствами та тюркською культурою й народила такий унікальний суспільно-політичний феномен, як козацтво .
Як відомо, козаки не тільки влили велику дозу героїзму та лицарства в український характер, не тільки стали вирішальною військово-політичною силою для протистояння українства наступові поляків, а й породили нову українську національну еліту – козацьку шляхту. З цією верствою надалі буде пов’язане все головне українську націобудування та культуро будування. Саме нащадки козацької старшини в ХІХ ст. стали лідерами української громадської думки та культури, загалом козацький «історичний міф» відіграв головну роль у творенні модерної української національної ідентичности, охопивши навіть цілком окцидентальну українську Галичину (визначними авторами, які розвинули козацьку тематику в літературі, були галичани Андрій Чайковський, В’ячеслав Будзиновський, Богдан Лепкий та ін.). Отже, через ментальність, культуру, соціяльну структуру козацтва Україна ще раз міцно «прив’язала» себе до Чорномор’я.
Козацькі морські походи в Чорному морі
Ще один важливий аспект – соціяльний. Протягом XVІІІ ст. Російська імперія захопила весь степовий простір в українському Причорномор’ї. У 1783 році перестало існувати Кримське ханство. Українське суспільство вперше за останні чотири століття позбулося страшної загрози з боку кочівників. Почалася стрімка й наполеглива колонізація українським селянством степових просторів аж до берегів Чорного моря. У ХІХ ст. українська етнічна маса становила більшість в цьому регіоні. Правда, росіянам вдалося густіше заселити Крим. У такий спосіб українське суспільство отримало велику енергетику господарську, торгівельну, моральну, оскільки виселення в степи часто давало можливість позбутися кріпацтва. Ця енергетика була настільки потужною, що вже в кінці ХІХ ст. місто-порт Одеса було третім в Російські імперії за кількістю населення, а його торгівля мала всеєвропейське значення.
Пояснюючи специфіку української колонізації південних регіонів, наведемо оцінку видатного українського історика Михайла Грушевського, який узагальнив про це так: «…українська стихія, вирвавши фактично степові простори з-під руїнних впливів останніх кочових орд під сільськогосподарську та промислову колонізацію, не могла остаточно опанувати сі простори і стати міцною ногою на морськім побережу. Незважаючи на те, що колонізаційна маса і Новоросі, і Криму, і Донецького басейну, і Кавказького побережа при всіх змінах зовнішніх режимів і форм зіставалась переважно українською, все ж таки штучно утворена заходами російського уряду культурна і національна мозаїка настільки затемнили сей основний колонізаційний і організаційний процес, що в уявленні всяких дальших і навіть близших обсерваторів «Новоросія» … стала якоюсь цілком відмінною і новою формацією, майже нічим не зв’язаною з українським історичним процесом…» .
У період творення модерної української держави – Української Народної Республіки (1917–1920 рр.) – українські політичні еліти цілком тверезо розуміли значення берегової лінії Чорного моря для розвитку молодої державности. Природною основою УНР тоді стала берегова лінія Чорного моря (з охопленням берегів Азовського моря) – від Таганрога до Білгорода-Дністровського. Але фатальний розвиток подій призвів до того, що ця державність була втрачена, головно через політичний пацифізм та ідеологічний космополітизм українських еліт.
У совєтський період у рамках несамостійної УССР позитивні процеси щодо освоєння степової зони та розвитку морських спроможностей країни посилилися. Це промовляє про те, що рух до півдня, до Чорного моря був для українства майже сакральним, підсвідомим. У цей час виростають нові великі портові й господарськи розвинуті міста на берегах Чорного і Азовського морів: Миколаїв, Херсон, Маріюпіль, Мелітополь, Білгород-Дністровський, Очаків тощо. Вага української економіки суттєво переноситься на південь. Україна стає однією з великих кораблебудівних держав. Південні області України стають великим і вагомим аграрним простором, який суттєво збагачує економіку країни.
У свідомість українства міцно увіходить почуття прив’язаности до Чорного моря, поступово плекається культурно-історична візія прадавности орієнтації України на Середземноморський простір: науково вивчається й популяризується історична тема причорноморських давньогрецьких міст-держав, від яких бере свій початок історія цивілізації на теренах України, «вмонтовується» в українську історичну свідомість тема скіфсько-сарматської цивілізації тощо.
З відновленням самостійности України в 1991 році чорноморський вектор, на жаль, відчутно ослабів. На початку 1990-х років в Україні реально у владі панували постсовєтські, компрадорські, космополітичні еліти, які занедбали її розвиток як могутньої морської держави: занепадають і розкрадаються кораблебудівні заводи, торгівля морем часто має суто злодійський, незаконний характер, внаслідок чого збагачуються привладні мафіозні клани, а не держава. Свідченням цього стали і перерозподіл совєтського чорноморського флоту на користь Росії і передача їй великої військово-морської бази в Севастополі тощо. У великих містах Південної України фактично вгніздюється антиукраїнська суспільна верства, яка захоплює важливі кластери міського життя, в них наступає повсюдна русифікація (яскравий приклад – майже нескінченна володарювання в Одесі проросійського міського голови Труханова). Це ніби «відтинає» незалежну Україну від моря. Південний вектор розвитку країни суттєво слабшає.
У 2014 році Росія захоплює Крим. Тоді ж від України шляхом гібридної війни «відрізається» частина Донбасу. Внаслідок цих подій вага України як чорноморської держави слабшає. Ця ситуація ще більше погіршується в ході теперішньої російсько-української війни, коли Росія додатково окуповує великі терени Донецької, Запорізької, Херсонської областей. Усе це ґрунтовно послаблює українські позиції в Чорноморському просторі.
І все-таки українська геостратегія підказує, що українські національні інтереси лежать передусім на півдні, в зоні Чорного моря. Далі пояснимо, чому.
Про чорноморське призначення України писали видатні українські науковці: історик Михайло Грушевський, географ Степан Рудницький, культуролог і літератор Юрій Липа. Найконцептуальніше цю тему висвітлив Юрій Липа в книзі «Чорноморська доктрина» (1940). Головні її положення такі. Весь чорноморський простір, за Липою, творить собою єдність, яка, попри удари ззовні різних політичних сил і передусім номадів, протягом століть зберігалася принаймні як спільне світовідчуття причорноморських народів. У цьому сенсі і в сенсі політичної геостратегії можна говорити про «Чорноморську фортецю» . Ментально українці схильні до мореплавства та стремлять на південь, це Липа називає «характером раси» . «Україна – це склепіння довкола Чорного моря, склепіння, що має й свій ключ, і свої пункти опертя, і свій геополітичний зміст». Командним осередком цього простору є Таврида (Крим) . Ключем до Чорноморського простору є Білорусь, тому з нею в України мають бути найближчі союзницькі зв’язки . Дністер на заході й Дон на сході – це головні ріки, від яких залежить стабільність українського простору. Додамо від себе: факт того, що ріка Дон перебуває в російському етнічному просторі є до сьогодні причиною слабкости України. В українстві завжди домінував інстинкт переселення на південь , тому закономірним стало опанування українцями причорноморських степів – це одне з найвеличніших мирних завоювань простору в новій історії.
В економічному плані всі країни чорноморського простору великою мірою взаємодоповнюють себе. Почергово Липа визначав головних чорноморських союзників України. Першими з таких є країни Підкавказзя (так він називав Закавказзя) і Кавказу. Цей простір є суцільністю в ментальному, культурному та геополітичному вимірах. Майбутня консолідація всіх народів і країн Кавказького регіону стане вирішальним фактором для оборони Чорноморського простору і підважування імперіялізму Росії.
Наступним важливим фактором для витворення стабільности Чорномор’я мала б послужити відроджена Казанська держава, тобто союз надволзьких народів на чолі із татарами. Розбуджена націоналізмом Мустафи Кемаля, Туреччина прийшла до нового соціяльного і політичного життя, у неї великі перспективи і вона стане «основою» майбутнього Чорномор’я.
Юрій Липа вважав, що в майбутньому важливою геополітичною потугою стане Іранська держава: «Узбережжя Перської затоки – це командна височина в геополітици. Це вікно в широкий світ… Країни Чорного мор’я віддавна шукали цього шляху. Властивий зміст походу Александра Великого – це устійнення суходолової дороги з Чорного моря і Середзем’я до Перської затоки та її надбережних країн».
Стратегічно важливим фактором для Чорномор’я стане розвиток Дунайського простору («Дунайської брами»), оскільки через його артерії комплекс Чорномор’я отримає зручні торгівельні шляхи до Західної Европи. У цьому просторі найважливішою державою є Болгарія як морська країна. Поряд із Туреччиною, Грузією (Картвелією) - це найважливіший стратегічний союзник України. Інші країни й народи – Греція, Албанія, Сербія, Угорщина, Молдавія, Румунія – будуть включені в глобальну чорноморську геополітику силою позитивних економічних, політичних, культурних та соціяльних процесів, які розпочнуться, як тільки чорноморські країни стабілізують свою консолідацію.
На думку Юрія Липи, створення Чорноморського союзу як окремої цілісної основи Европи стане переломний моментом для нового і якісного етапу розвитку всього континенту, оскільки саме чорноморські народі як носії давніх культур здатні привнести в европейський простір «нову мораль». Під «новою мораллю» мислитель розумів духовну силу народів, які переживають нову фазу відродження.
Цей короткий виклад головних ідей українського мислителя дозволяє зрозуміти стратегію, яка об’єктивно виростала перед Україною у ХХ ст. Прикладом розвитку в сучасності ідей Юрія Липи може бути ось така політологічна книга
Комментариев нет:
Отправить комментарий