Українська держава і нація сформувалися як типово морські. Цьому було кілька причин. Передусім географічна причина: більшість українських рік течуть в Чорне море (Дніпро, Дністер, Донець, Південний Буг, Прут), а це ніби «схиляє» ментально українців до півдня, до Чорного моря.
Друга причина – цивілізаційна: Україна в Х ст. прийняла з півдня, від Візантії християнство, вищу культуру, писемність.
Усе це міцно скеровує український погляд в бік Чорного моря.
Третя причина – історичні процеси. Протягом століть визначальною політикою українських князів, які правили в Київській Русі, українських козацьких еліт, які стали лідерами українського націогенезу, було вперте стремління опанувати південні степи і узбережжя Чорного моря.
Четверта причина – соціяльний розвиток. У ХІХ ст. українці масово заселили причорноморські степи і перетворили їх на величезну житницю, колосальний аграрний простір, до якого згодом додалися розвинуті економічно причорноморські великі міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь; в Причорномор’я сконцентрована велика індустрія – промислові потужності Придніпровського та Донецького регіонів.
Ще один глобальний фактор української орієнтації на південь – це історична пам’ять про давньогрецькі колонії на чорноморському узбережжі від VII ст. до н. е.: Ольвію, Тирас, Херсонес, Пантикапей та ін. Присутність еллінів на Чорному морі не тільки пустила ментальні, культурні та духовні струмені в майбутній український простір, але вона через синтез із культурами та суспільствами скіфів та сарматів відбилася на процесах українського етногенезу. Доведено, що ті іраномовні кочівники, які після ІІ ст. н. е. залишилися в причорноморських степах і які несли в собі ментальні впливи еллінізму, вступили в широкі контакти із представниками т. зв. Черняхівської культури, тобто протослов’янами, які в той час почали рухатися із долини ріки Прип’ять в зону Прикарпаття і Подністров’я. Надалі їхня симбіозна суспільність між Дністром і Дніпром, ліпше відома з історичних джерел як Антська протодержава V–VII ст., як перше велике об’єднання слов’ян , відіграла вирішальну роль у формуванні українського етносу. Великий український поет і мислитель Євген Маланюк образно й концептуально називав Україну «Степовою Елладою» або «Скіфською Елладою».
З утворенням першої української держави – Київської Русі в ІХ ст. – для неї визначальним стали геополітичні зв’язки саме із великою південною державою – Візантією. Через ці зв’язки давнє українство реально вийшло у міжнародний світ. Існування постійних слов’янських (руських) поселень в Криму, існування Тьмутараканського князівства, постійні походи і зв’язки руських князів із кримським світом, під яким розуміємо грецькі (візантійські) поліси та володіння, готську «внутрішню» державу, генуезькі колонії тощо, усе це переконливо показує, що чорноморський напрямок української давньої політики був пріоритетним.
Очевидно, більше інтуїтивно руські еліти розуміли, що стратегічний вихід до Чорного моря принесе багато переваг їхній державі, і тому навіть попри такі страшні загрози, як регулярні атаки агресивних кочівників (печенігів, торків, берендеїв, половців), вперто скеровували свою енергетику на південь.
Коли кочівники перекрили українцям степовий простір вздовж Дніпра, все-таки інстинкт проникання до Чорного моря продовжував працювати в українському етносі. Мешканці Галицького князівства в ХІІ–ХІІІ ст. систематично колонізують степовий простір вздовж Дністра і Пруту. Вони досягають Чорного моря і опановують на короткий час місто Білгород (колишній Тирас). Цей історичний приклад показує, наскільки сильним і наполегливим був рух давніх українців до моря.
У наступний період української історії – ранньомодерний, або козацький, коли через страшну навалу монголів і подальші виснажливі війни з кочівниками український етнос був відкинутий далеко на північ, в лісостеп і лісову зону, навіть в таких умовах південна лінія розвитку українського простору була визначальною. Власне, широкі контакти українців із Кримським ханатом, загалом із кочівницькими суспільствами та тюркською культурою й народила такий унікальний суспільно-політичний феномен, як козацтво .
Як відомо, козаки не тільки влили велику дозу героїзму та лицарства в український характер, не тільки стали вирішальною військово-політичною силою для протистояння українства наступові поляків, а й породили нову українську національну еліту – козацьку шляхту. З цією верствою надалі буде пов’язане все головне українську націобудування та культуро будування. Саме нащадки козацької старшини в ХІХ ст. стали лідерами української громадської думки та культури, загалом козацький «історичний міф» відіграв головну роль у творенні модерної української національної ідентичности, охопивши навіть цілком окцидентальну українську Галичину (визначними авторами, які розвинули козацьку тематику в літературі, були галичани Андрій Чайковський, В’ячеслав Будзиновський, Богдан Лепкий та ін.). Отже, через ментальність, культуру, соціяльну структуру козацтва Україна ще раз міцно «прив’язала» себе до Чорномор’я.
Козацькі морські походи в Чорному морі
Ще один важливий аспект – соціяльний. Протягом XVІІІ ст. Російська імперія захопила весь степовий простір в українському Причорномор’ї. У 1783 році перестало існувати Кримське ханство. Українське суспільство вперше за останні чотири століття позбулося страшної загрози з боку кочівників. Почалася стрімка й наполеглива колонізація українським селянством степових просторів аж до берегів Чорного моря. У ХІХ ст. українська етнічна маса становила більшість в цьому регіоні. Правда, росіянам вдалося густіше заселити Крим. У такий спосіб українське суспільство отримало велику енергетику господарську, торгівельну, моральну, оскільки виселення в степи часто давало можливість позбутися кріпацтва. Ця енергетика була настільки потужною, що вже в кінці ХІХ ст. місто-порт Одеса було третім в Російські імперії за кількістю населення, а його торгівля мала всеєвропейське значення.
Пояснюючи специфіку української колонізації південних регіонів, наведемо оцінку видатного українського історика Михайла Грушевського, який узагальнив про це так: «…українська стихія, вирвавши фактично степові простори з-під руїнних впливів останніх кочових орд під сільськогосподарську та промислову колонізацію, не могла остаточно опанувати сі простори і стати міцною ногою на морськім побережу. Незважаючи на те, що колонізаційна маса і Новоросі, і Криму, і Донецького басейну, і Кавказького побережа при всіх змінах зовнішніх режимів і форм зіставалась переважно українською, все ж таки штучно утворена заходами російського уряду культурна і національна мозаїка настільки затемнили сей основний колонізаційний і організаційний процес, що в уявленні всяких дальших і навіть близших обсерваторів «Новоросія» … стала якоюсь цілком відмінною і новою формацією, майже нічим не зв’язаною з українським історичним процесом…» .
У період творення модерної української держави – Української Народної Республіки (1917–1920 рр.) – українські політичні еліти цілком тверезо розуміли значення берегової лінії Чорного моря для розвитку молодої державности. Природною основою УНР тоді стала берегова лінія Чорного моря (з охопленням берегів Азовського моря) – від Таганрога до Білгорода-Дністровського. Але фатальний розвиток подій призвів до того, що ця державність була втрачена, головно через політичний пацифізм та ідеологічний космополітизм українських еліт.
У совєтський період у рамках несамостійної УССР позитивні процеси щодо освоєння степової зони та розвитку морських спроможностей країни посилилися. Це промовляє про те, що рух до півдня, до Чорного моря був для українства майже сакральним, підсвідомим. У цей час виростають нові великі портові й господарськи розвинуті міста на берегах Чорного і Азовського морів: Миколаїв, Херсон, Маріюпіль, Мелітополь, Білгород-Дністровський, Очаків тощо. Вага української економіки суттєво переноситься на південь. Україна стає однією з великих кораблебудівних держав. Південні області України стають великим і вагомим аграрним простором, який суттєво збагачує економіку країни.
У свідомість українства міцно увіходить почуття прив’язаности до Чорного моря, поступово плекається культурно-історична візія прадавности орієнтації України на Середземноморський простір: науково вивчається й популяризується історична тема причорноморських давньогрецьких міст-держав, від яких бере свій початок історія цивілізації на теренах України, «вмонтовується» в українську історичну свідомість тема скіфсько-сарматської цивілізації тощо.
З відновленням самостійности України в 1991 році чорноморський вектор, на жаль, відчутно ослабів. На початку 1990-х років в Україні реально у владі панували постсовєтські, компрадорські, космополітичні еліти, які занедбали її розвиток як могутньої морської держави: занепадають і розкрадаються кораблебудівні заводи, торгівля морем часто має суто злодійський, незаконний характер, внаслідок чого збагачуються привладні мафіозні клани, а не держава. Свідченням цього стали і перерозподіл совєтського чорноморського флоту на користь Росії і передача їй великої військово-морської бази в Севастополі тощо. У великих містах Південної України фактично вгніздюється антиукраїнська суспільна верства, яка захоплює важливі кластери міського життя, в них наступає повсюдна русифікація (яскравий приклад – майже нескінченна володарювання в Одесі проросійського міського голови Труханова). Це ніби «відтинає» незалежну Україну від моря. Південний вектор розвитку країни суттєво слабшає.
У 2014 році Росія захоплює Крим. Тоді ж від України шляхом гібридної війни «відрізається» частина Донбасу. Внаслідок цих подій вага України як чорноморської держави слабшає. Ця ситуація ще більше погіршується в ході теперішньої російсько-української війни, коли Росія додатково окуповує великі терени Донецької, Запорізької, Херсонської областей. Усе це ґрунтовно послаблює українські позиції в Чорноморському просторі.
І все-таки українська геостратегія підказує, що українські національні інтереси лежать передусім на півдні, в зоні Чорного моря. Далі пояснимо, чому.
Про чорноморське призначення України писали видатні українські науковці: історик Михайло Грушевський, географ Степан Рудницький, культуролог і літератор Юрій Липа. Найконцептуальніше цю тему висвітлив Юрій Липа в книзі «Чорноморська доктрина» (1940). Головні її положення такі. Весь чорноморський простір, за Липою, творить собою єдність, яка, попри удари ззовні різних політичних сил і передусім номадів, протягом століть зберігалася принаймні як спільне світовідчуття причорноморських народів. У цьому сенсі і в сенсі політичної геостратегії можна говорити про «Чорноморську фортецю» . Ментально українці схильні до мореплавства та стремлять на південь, це Липа називає «характером раси» . «Україна – це склепіння довкола Чорного моря, склепіння, що має й свій ключ, і свої пункти опертя, і свій геополітичний зміст». Командним осередком цього простору є Таврида (Крим) . Ключем до Чорноморського простору є Білорусь, тому з нею в України мають бути найближчі союзницькі зв’язки . Дністер на заході й Дон на сході – це головні ріки, від яких залежить стабільність українського простору. Додамо від себе: факт того, що ріка Дон перебуває в російському етнічному просторі є до сьогодні причиною слабкости України. В українстві завжди домінував інстинкт переселення на південь , тому закономірним стало опанування українцями причорноморських степів – це одне з найвеличніших мирних завоювань простору в новій історії.
В економічному плані всі країни чорноморського простору великою мірою взаємодоповнюють себе. Почергово Липа визначав головних чорноморських союзників України. Першими з таких є країни Підкавказзя (так він називав Закавказзя) і Кавказу. Цей простір є суцільністю в ментальному, культурному та геополітичному вимірах. Майбутня консолідація всіх народів і країн Кавказького регіону стане вирішальним фактором для оборони Чорноморського простору і підважування імперіялізму Росії.
Наступним важливим фактором для витворення стабільности Чорномор’я мала б послужити відроджена Казанська держава, тобто союз надволзьких народів на чолі із татарами. Розбуджена націоналізмом Мустафи Кемаля, Туреччина прийшла до нового соціяльного і політичного життя, у неї великі перспективи і вона стане «основою» майбутнього Чорномор’я.
Юрій Липа вважав, що в майбутньому важливою геополітичною потугою стане Іранська держава: «Узбережжя Перської затоки – це командна височина в геополітици. Це вікно в широкий світ… Країни Чорного мор’я віддавна шукали цього шляху. Властивий зміст походу Александра Великого – це устійнення суходолової дороги з Чорного моря і Середзем’я до Перської затоки та її надбережних країн».
Стратегічно важливим фактором для Чорномор’я стане розвиток Дунайського простору («Дунайської брами»), оскільки через його артерії комплекс Чорномор’я отримає зручні торгівельні шляхи до Західної Европи. У цьому просторі найважливішою державою є Болгарія як морська країна. Поряд із Туреччиною, Грузією (Картвелією) - це найважливіший стратегічний союзник України. Інші країни й народи – Греція, Албанія, Сербія, Угорщина, Молдавія, Румунія – будуть включені в глобальну чорноморську геополітику силою позитивних економічних, політичних, культурних та соціяльних процесів, які розпочнуться, як тільки чорноморські країни стабілізують свою консолідацію.
На думку Юрія Липи, створення Чорноморського союзу як окремої цілісної основи Европи стане переломний моментом для нового і якісного етапу розвитку всього континенту, оскільки саме чорноморські народі як носії давніх культур здатні привнести в европейський простір «нову мораль». Під «новою мораллю» мислитель розумів духовну силу народів, які переживають нову фазу відродження.
Цей короткий виклад головних ідей українського мислителя дозволяє зрозуміти стратегію, яка об’єктивно виростала перед Україною у ХХ ст. Прикладом розвитку в сучасності ідей Юрія Липи може бути ось така політологічна книга
Передусім, щоб зрушити чорноморську ініціятиву, оживити ОЧЕС, потрібні моральні зрушення в свідомості чорноморських суспільств. Потрібен новий політичний, ідеологічний, культурологічний міф, який би емоційно, морально, ідейно зарядив політичні еліти Чорномор’я. Таким міфом могла б стати візія Чорномор’я як шостого цивілізаційного центру Европи. Іншими такими центрами є Західна Европа (Окцидент), Середземномор’я (простір від Португалії до Греції), Середня Европа (простір між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами), Північна Европа (простір від Норвегії до Естонії) і Балкани. Важливо переконати культурні та політичні еліти чономорських країн у геополітичній, геокультурній вазі їхнього макрорегіону.
Потрібно виробити візію Чорномор’я як важливої духовної основи Европи, у просторі якої стоїть сакральне місто Константинополь (Стамбул), місто-центр православ’я. Строкатий симбіоз чорноморських культур – слов’янських, романських, кавказьких, тюркських, анатолійських (вірменська) – це унікальне суцвіття европейського духу.
У геостратегічному вимірі Чорномор’я є надважливим макрорегіоном, оскільки в ньому зараз вирішується доля Европи: агресивні дії Росії відбулися саме в ньому (Грузія 2008 року і Україна 2022–2026 років) і в ньому надалі будуть відбуватися доленосні події. Тому стабілізація Чорномор’я – це найактуальніше завдання для Европи.
Сьогодні для консолідації макрорегіону Чорного моря потрібні такі кроки:
- підписання нового Чорноморського (Понтійського) пакту всіма країнами чорноморського простору (Туреччина, Болгарія, Румунія, Молдова, Сербія, Україна, Картвелія (Грузія), Вірменія, Азербайджан) про геополітичну стабільність, вільну торгівлю, культурно-цивілізаційне значення чорноморського макрорегіону;
- вироблення стратегії економічного підйому та розвитку Чорноморського макрорегіону;
- створення спеціяльної аналітико-прогностичної програми з вивчення економічного потенціялу всіх країн Чорноморського простору, до вироблення якої мають бути залучені найкращі фахівці з усіх цих країн;
- підписання конвенції про загальні наміри та принципи для вироблення комплексної програми з екологічного розвитку Чорномор’я;
- узгодження плану щорічних зустрічей на найвищому рівні представників усіх країн Чорноморського пакту; зустрічі проводити за чергою у кожній із чорноморських країн;
- узгодження регулярних зустрічей на рівні урядів країн Чорномор’я щодо вироблення спільної програми дій у таких сферах: наукові комунікації, університетська взаємодія та обміни студентами, спільні культурні ініціятиви, туристичні проєкти, спільні культурологічні проєкти у сфері археології, історії Чорномор’я, філософських дискурсів, музичної культури, етнографії тощо;
- розпрацювання спеціяльних програм із економічної взаємодії кожної з країн Чорномор’я із Туреччиною як із найбільшою економікою макрорегіону та демографічно, соціяльно значущою державою.
Підписання Чорноморського пакту й розвиток конструктивної діяльности на основі його ідей у перспективі дасть такі позитивні тенденції:
1) стимулює стратегічне зближення двох територіяльно та економічно найбільших держав Чорноморського макрорегіону – Туреччини та України;
2) створить додаткову платформу для широкого розвитку та співробітництва для балканських держав, що перебувають на периферії Европейського Союзу або залишилися поза ним: Румунії, Болгарії, Сербії та Північної Македонії, віддалено – Албанії та Боснії і Герцеґовини;
3) об’єктивно зміцнення Чорномор’я посприяє позитивним тенденціям в зоні Дунайського басейну, де розташовані такі країни, як Австрія, Угорщина, Словаччина, Хорватія, Словенія; розвиток – господарський і торгівельний – цього суміжного простору за рахунок ширших і ефективніших економічних стосунків із макрорегіоном Чорномор’я стане глобальним зрушенням, вагомим для всієї Середньо-Східної Европи;
4) глобальна стабілізація Чорномор’я дозволить зміцнити безпеку такої слабкої у військовому й політичному аспектах країни, як Молдова, яка страждає на сепаратизм (існування в її межах т. зв. Придністровської республіки, керованої Москвою), від економічної стагнації, корупції, політики пацифізму та геополітичних загроз з боку Росії;
5) відкриття нових можливостей для Картвелії (Грузії), яка може перетворитися на суттєвий торгівельний хаб як значуща країна-посередник між Близьким Сходом та Чорномор’ям, яка у перспективі може отримати надійних союзників у вигляді чорноморських країн для розв’язання своїх проблем із територіяльною експансією Росії;
6) відкриття нових можливостей перед Вірменією, яка через Чорномор’я отримає новий коридор для свого всеосяжного розвитку у взаємодії передусім із Европейським Союзом;
7) запобігання розвитку російського імперіялізму, який саме в зоні Чорного моря зараз бачить для себе «м’яке підчерев’я» Европи;
8) Також розвиток Чорномор’я як самобутнього макрорегіону з окремими ідеологічними, культурними, ментальними, духовними, філософськими дискурсами об’єктивно повпливає на народи і країни Північного Кавказу, які зараз перебувають в межах Російської Федерації; це змінить внутрішню ситуацію в цьому просторі, який зараз занадто і небезпечно тяжіє до південного мусульманського світу, передусім до його ідей вахабізму та ісламського радикалізму; у взаємодії із народами і країнами Чорномор’я кавказькі нації знайдуть для себе нову субстанцію морального і соціяльного опертя, це й стане головною основою для відродження народів і країн Північного Кавказу як «Кавказького Дому», про ідею якого писав великий політик сучасності, перший грузинський президент Звіяд Гамсахурдія;
9) Розвинутий Чорноморський простір неодмінно вплине на ситуацію в Ірані, він об’єктивно втягне цю потенційно потужну економічно й соціяльно державу в нові зв’язки і взаємодії, а це підсилить і його власний потенціял, це певною мірою відволіче ісламістське керівництво Ірану від проісламської геостратегії, яка робить його політику занадто агресивною.
Сьогодні головною проблемою для країн Чорноморського макрорегіону є моральна, ідейна неготовність будувати нову реальність ближчої консолідації.
Тому передусім потрібними є зусилля ідеологічного плану для того, щоб переконати політичні еліти цих країн, потрібні перші конструктивні кроки для налагодження глибших взаємодій.
Одним з таких кроків мало б стати вікриття спеціальних університетів у хоча б п’ятьох країнах, які б профільно готували фахівців із чорноморської проблематики. Через кілька років такі університети підготували б ціле нове покоління, у якого була б позитивна візія чорноморської єдности. Навчання мало б відбуватися на трьох головних факультетах: економічному (студії з макроекономіки), історичному (поглиблене вивчення історії країн макроергіону), філологічному (вивчення головних мов чорноморського макрорегіону, щоб розвинути поступово інформаційну та комунікативну взаємодії між чорноморськими державами), міжнародних стосунків (підготовка фахових дипломатів для розвитку політичних комунікацій в макрорегіоні). Такі університети можна, наприклад, було б відкрити у Синопі (Туреччина), Одесі (Україна), Поті (Грузія), Варні (Болгарія) та в Констанці (Румунія). Через 4-5 років ми б отримали пергу когорту підготовлених фахівців, які працювали на поглиблений розвиток чорноморської солідарности
Комментариев нет:
Отправить комментарий