Enforcement of geopolitical positions by some great Eastern states with seeking Western countries at the same time created essential security risks for Ukraine that caused the war increased against our state by a Chinese “proxy” – Russia. Winning the national safety of Ukraine in future is possible thanking not to the Euroatlantic integration only, but also to the extremely narrow convergence with the states of the Baltic – Black Sea axis and the Great Steppe, that can together shape a new geopolitical and geosophical essence – Mesoeurasia. Characterizing by a higher, comparing with the Western realm, passionarity, countries of Mesoeurasia can became as a strong and active alternative to the Russian eurasianism. Mesoeurasia is a potential third force in the global human space in contrary to the aggressive East and the not enough strong West.
Вступ. Переломний момент історії, який сьогодні переживає світ і – особливо – Україна, яка понад десять років веде війну за незалежність проти російського аґресора, вимагає пошуку нестандартних шляхів подолання ґлобальної політичної кризи, яка охопила сучасну цивілізацію. Про кризовий характер сьогоднішньої доби свідчить не лише значна кількість воєн, що одночасно тривають у різних частинах світу, а й істотне пришвидшення геополітичних та етногенетичних процесів у антропосфері.
Метою дослідження є геософічне обґрунтування ідеї Мезоєвразії як ймовірної третьої, поряд із Заходом та Сходом, глобальної геополітичної сили. При виконанні дослідження застосовано такі методи, як діалектика, логічні (аналіз, синтез, порівняння), історико-географічний, описовий, картографічний.
Виклад основного матеріалу. Після розпаду СРСР в 1991 р. існувала ілюзія становлення уніполярного світу, єдиним центром тяжіння в якому буде Захід на чолі зі США. Така концепція майбутнього світової цивілізації, відображене у відомій праці Ф. Фукуями «Кінець історії та остання людина» [7], лишалася актуальною десять років. Теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., прихід до влади в Росії В. Путіна, який оголосив розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя» та стрімке зростання економіки Китаю поклали край вищезгаданій ілюзії. На самому початку ХХІ ст. були закладені основи нового світового порядку, що дедалі виразніше підривав усталені засади ґлобальної безпеки. Відтак, розпочався новий етап протистояння Заходу та Сходу, на якому нові азійські потуги, зокрема Китай та Індія, вдаються до все більш рішучих і аґресивних дій на геополітичній арені. Про Росію тут не йдеться, адже вона, попри свої неоімперські амбіції, насправді є технологічно залежною від Китаю й фактично виступає аванпостом Азії у Східній Європі.
Можна висунути гіпотезу (правдивість якої можна буде довести лише згодом), що Східну та Південну Азію охопило пасіонарне піднесення – настільки вагомою за останнідесятиріччя стала суб’єктність цього реґіону в світовій економіці та політиці, а навколо осі Пекін – Нью-Делі формується новий полюс політичної організації антропосфери. Формальним виразом цього є утворення в 2010 р. міждержавного об’єднання БРІКС, ключовими членами якого є саме Китай та Індія. На цьому тлі все менш виразними є дії Заходу, що мали би бути спрямовані на збереження єврамериканського ґлобального панування. Проте, реаґує на загрози порушення своєї гегемонії Західний світ явно недостатньо, й найкращим свідченням тому, на нашу думку, є російсько-українська війна, що розпочалася в 2014 р. З погляду теорії пасіонарності Л. Ґумільова, Західна цивілізація сьогодні перебуває приблизно на межі інерції та обскурації, про що свідчать як час формування західноєвропейського суперетносу, так і аналогії з давньоримською цивілізацією, що передувала сучасній Західній Європі. Подібно до того, як Римська імперія за доби «солдатських імператорів» і пізніше дедалі менш успішно протистояла натискові «варварських» племен, так і тепер Європа зазнає все жорсткішої геоекономічної та геополітичної конкуренції з боку Китаю. Про втрату європейськими державами позицій на світовій арені свідчить, зокрема, те, що суб’єктом світової економіки та політики все частіше виступає Європейський Союз у цілому, а не навіть такі його потужні учасники, як Німеччина та Франція окремо.
Проте, найбільше пришвидшили занепад Європи, передбачений ще О. Шпенґлером [8] на початку ХХ ст., дві світові війни, що, по суті, вели до самознищення Старого Світу. Глибокі протиріччя між долями та інтересами переможців і переможених у Першій світовій лише за двадцять років призвели до початку Другої світової, а важливим наслідком останньої стала фактична втрата Європою світової першості. Західна Європа опинилася під фактичним протекторатом США, а Центрально-Східна – під контролем СРСР, коріння якого – в азійській, що бере початок від монголо-татарського «іга», внутрішній сутності. Якщо після розпаду світової соціалістичної системи країни Центрально-Східної Європи, включно з колишніми республіками СРСР, пішли шляхом незалежного розвитку (навіть, вступивши до НАТО та ЄС, вони багато в чому дотримуються власних позицій), то західноєвропейські держави й надалі вважали за прийнятне перебувати під військовою (в тому числі ядерною) «парасолькою» США та нехтували власною оборонною політикою. У відсутності прагнення до панування навіть на власній території, готовності передати функції її захисту комусь іншому (що неминуче означає залежність), не кажучи вже про нездатність до зовнішньої експансії, й проявляється втрата пасіонарності людськими спільнотами.
Варто наголосити, що сучасне протистояння по лінії «Захід – Схід» виражене й в напрямах міґрації. Важливою тенденцією в житті Західної Європи після Другої світової війни стали дедалі зростаючі міґраційні потоки з країн Азії та Африки. Наслідком цього стало, між іншим, істотне розмивання етнічної ідентичності націй, що закономірно посилювало втрату ними пасіонарності. Так, за даними соціологічних опитувань, в наш час лише близько 20% населення Німеччини готове захищати свою країну в разі небезпеки [3].
Особливості географічного положення, історичного розвитку та етнічного складу населення країн Центрально-Східної Європи, попри їхню інтеґрованість у загальноєвропейські структури, свідчать про їх певну окремішність від Західної Європи. По-перше, розташування цих країн на відносно вузькому просторі між Балтійським і Чорним морями геополітично й геософічно зближує їх із «морськими» силами на кшталт Великої Британії та США. По-друге, близькість до держави-аґресора – Росії, або навіть наявність спільного з нею кордону, суттєво впливає на їхню зовнішню політику та воєнну стратегію. По-третє, порівняно нещодавня (лише з початку ХХІ ст.) інтеґрація країн вищезазначеного реґіону до ЄС зумовила менший вплив ґлобалізації та сприяла кращому збереженню національної ідентичності. З цього випливає, що й міґрантів з Азії та Африки в державах Центрально-Східної Європи набагато менше, й етнічний склад їхнього населення вони істотно не кориґують. Деякі з цих особливостей країн характеризованого реґіону проявляються понад сто років – від часів відновлення державності деяких із них, що й дало підстави видатному українському вченому, основоположникові національної географії С. Рудницькому стверджу-вати про існування «балтійсько-чорноморської осі» (рис. 1) [4]. Наявність такої осі дала йому підстави для розроблення балтійсько-чорноморської геополітичної доктрини України, актуальність якої з часом не минає й навіть зростає в умовах відкритої російської збройної аґресії.
В умовах ХХІ сторіччя, позначеного проґресуючою ґлобалізацією й дедалі складнішим переплетінням інтересів окремих держав і реґіональних об’єднань, цілком доречним став розвиток балтійсько-чорноморської доктрини в балтійсько-середземноморську [5; 7], яка передбачає залучення до Міжмор’я низки країн східносередземноморського реґіону, в тому числі Південно-Східної Європи, Південно-Західної Азії та навіть Північно-Східної Африки (тих, що схильні до співпраці із Заходом і не підтримують ісламський фундаменталізм). Саме в такому вигляді балтійсько-середземноморське об’єднання набуде характеру макрореґіонального, зіставного за своїм потенційним впливом із Західною Європою й Північною Америкою, з одного боку, та Азією (включно з росією), з іншого. В одній із наших попередніх публікацій [2] обґрунтовується ідея консолідації «мезоєвразійського» (термін О. Гуцуляка, який наголошує на необхідності формування україноцентричної євразійської єдності на противагу російському євразійству) [1], в тому числі велико-степового й центральноазійського, простору, передовсім, навколо України й Туреччини. При цьому важливим консолідуючим чинником мала б стати кримськотатарська етнічна спільнота. Подібне об’єднання не лише могло б розширити коло потенційних союзників України, а й вилучити деякі країни (зокрема, Казахстан і держави Центральної Азії) з поля інтересів москви та Пекіну. Ми наголошуємо, що «степова» інтеґрація в жодному разі не є альтернативою балтійсько-чорноморській (в ширшому баченні – балтійсько-середземноморській); навпаки, обидва інтеґраційні вектори є взаємодоповнюючими. У своєму завершеному вигляді велико-степова вісь мала б охопити південні – степові – терени нинішньої рф, що повністю або частково є українськими етнічними територіями та за певних умов можуть відокремитися від москви, долучившись (у формі, що відповідає нормам міжнародного права) до справжньої Русі, тобто України. Водночас важливим є те, що лише одна держава – Україна – може бути суб’єктом обох вищезгаданих геополітичних проєктів. Практична реалізація того чи іншого варіанту може залежати від конкретних умов, пов’язаних із перебуванням при владі в різних державах тих або інших політичних лідерів та їхнім ставленням до України.
Таким чином, поєднання балтійсько-середземноморської та великостепової інтеґраційних схем утворює Мезоєвразійський ареал з Україною в центрі, що геософічно та сакрально відповідає напрямкам взаємодії України з іншими державами й народами в кращі епохи її історії – старокиївські та козацькі. Хоча характер цієї взаємодії (зокрема, з Польщею, Туреччиною, Кримським ханством) за давніх часів був неоднозначний, за сучасних умов внутрішні суперечності в межах балтійсько-чорноморської або великостепової осі можуть бути подолані, оскільки вони, на нашу думку, є не надто суттєвими на тлі ґлобальних протиріч між Заходом і Сходом, очолюваними США і ЄС, з одного боку, та Китаєм і Індією, з іншого.
Вважаємо ймовірними тісні союзницькі відносини держав потенційної Мезоєвразії з Великою Британією, з якою Україна вже уклала угоду про сторічне партнерство [9], і яка внаслідок виходу з ЄС звільнилася від зобов’язань перед останнім і, ймовірно, є зацікавленою у створенні щонайширшої антиросійської коаліції без ризику втягування себе в конфлікти з Китаєм чи Індією.
Геософічно Мезоєвразія являє собою діалектичне поєднання морських і континентальних країн, причому балтійсько-чорноморська вісь, споріднена з Великою Британією, сутнісно є морським об’єднанням (Міжмор’я), тоді як великостепова вісь – континентальним.
Вважаємо, що саме такий синтез таласократії й телурократії здатен набути рис суб’єктності в сучасному ґлобалізованому світі. До того ж, Україна, розташована фактично в центрі Мезоєвразії, сама сполучає собою морську (Чорне море) та континентальну (передовсім, Степ) сили. Ймовірно, проміжне становище між морськими та континентальними потугами є однією з тих рис України, які не дають їй змоги посідати пересічне місце в людському просторі. Як свідчить історія, вона може або панувати, або перебувати під чужим пануванням. Tertium non datur.
Із сакрального погляду, Мезоєвразія є життєвим середовищем для народів, що належать як християнській (у тому числі римо- та греко-католицькій і православній), так і мусульманській (але чужих ідеям фундаменталізму) духовним традиціям. На нашу думку, таке екуменічне поєднання націй різної духовно-культурної спадщини також може бути продуктивним, таким, що органічно поєднує традицію (суть віросповідання) та модерн (екуменізм). Таке єднання може стати важливою умовою опірності ймовірного мезоєвразійського міждержавного об’єднання проґресуючій геополітичній потузі Сходу за одночасного пасіонарногозгасання Заходу.
Висновки. Отже, Мезоєвразія як імовірне макрореґіональне об’єднання держав балтійсько-чорноморської осі, Великого Степу та північно-східної Афразії за сприятливого поєднання різних умов може стати третьою ґлобальною геополітичною силою, поряд зі Сходом на чолі з Китаєм та Індією й Заходом, очолюваним США та Західною Європою. Виразом ідентичності країн Мезоєвразії як реґіону може бути поєднання союзницьких взаємин із постмодерністським Заходом з одночасним дотриманням притаманних її народам традиційних засад національного буття.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Гуцуляк О. Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття. Київ : Арт Економі, 2016. 256 с.
2. Кисельов Ю.О. Великостепова доктрина України як розвиток геостратегічних ідей Михайла Колодзинського. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Географічні науки, вип. 22. 2025. С. 32–39.
3. Писанська Н. Якщо «труба» покличе, лише 20 відсотків німців готові захищати країну. Голос України. 18 лютого 2023 р. С. 9.
4. Рудницький С. Л. Українська справа зі становища політичної географії. Чому ми хочемо самостійної України? / упор., передмова О.І. Шаблія. Львів : Світ, 1994. С. 93–208.
5. Сонько С. П. Балтійсько-Середземноморська геополітична доктрина та занепад євразійства. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Географічні науки, вип. 3. 2016. С. 74–77.
6. Fukuyama. F. The End of History and the Last Man. Free Press, 1992. 432 p.
7. Sonko S. P., Kyselov Yu. O. Development of Baltic-Mediterranean geopolitical strategy as continuation of Stepan Rudnytskiy ideas. Journal of Social and Economical Geography, №1(22). 2017. P. 22–25.
8. Spengler O. Untergang des Abendlandes. Umrisse einer Morphologie der Weltgeschichte: München: C. H. Beck’sche Verlagsbuchhandlung, 1921–1927.
9. Угода про сторічне партнерство між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії. URL: // https://www.president.gov.ua/news/ugoda-pro-storichne-partnerstvo-mizhukrayinoyu-ta-spoluchen-95461
Опубліковано: Кисельов Ю. Україна в сучасному ґлобальному вимірі: геополітичний та геософічний аспекти // Львівська суспільна географія: виміри, виклики, контексти : матеріали наукової конференції, присвяченої 80-річчю кафедри економічної і соціальної географії імені професора Олега Шаблія Львівського національного університету імені Івана Франка (Україна, м. Львів, 23– 24 жовтня 2025 року). Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2025. С. 281-283.
Комментариев нет:
Отправить комментарий