«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Идея возникновения нескольких центров силы популярна, но ошибочна и может привести к серьезным политическим ошибкам.
Один из самых настойчивых аргументов, выдвигаемых политиками, дипломатами и наблюдателями за международной политикой, заключается в том, что мир является или скоро будет многополярным.
Но, несмотря на то, что говорят нам политики, эксперты и инвестиционные банкиры, то, что сегодняшний мир близок к многополярному, — это просто миф.
Причины просты. Полярность относится к количеству великих держав в международной системе — и чтобы мир был многополярным, таких держав должно быть три или более.
Проблема с аргументом о многополярности заключается в том, что в международной системе есть только две страны, обладающие экономическим размером, военной мощью и глобальными рычагами влияния, чтобы составить полюс: Соединенные Штаты и Китай.
Других великих держав нигде не видно, и они появятся не в ближайшее время. Сам факт наличия растущих средних держав и неприсоединившихся стран с большим населением и растущей экономикой не делает мир многополярным.
Индия по-прежнему в значительной степени сосредоточена на собственном развитии. Однажды Индия станет полюсом в системе, но этот день принадлежит далекому будущему.
Япония имеет третью по величине экономику в мире, но, согласно последним данным Международного валютного фонда, ее ВВП составляет менее четверти ВВП Китая.
Россия, конечно, является потенциальным кандидатом на статус великой державы, учитывая ее территорию, огромные природные ресурсы и запасы ядерного оружия. Тем не менее, с экономикой, меньшей, чем у Италии, и военным бюджетом, равным максимум одной четверти китайского, Россия не может считаться третьим полюсом в международной системе. В лучшем случае Россия может сыграть вспомогательную роль для Китая.
Широко распространенным аргументом среди тех, кто верит в многополярность, является подъем глобального Юга и сокращение позиций Запада.
Однако присутствие старых и новых средних держав — Индии, Бразилии, Турции, Южной Африки и Саудовской Аравии, которые часто упоминаются в качестве дополнений к списку — не делает систему многополярной, поскольку ни одна из этих стран не обладает достаточной экономической, военной мощью и другими формами влияния, чтобы быть самостоятельным полюсом.
Другими словами, у этих стран нет возможности конкурировать с Соединенными Штатами и Китаем.
Комментариев нет:
Отправить комментарий