Андрій Поцелуйко: Спільне у філософії постструктуралізму та постмодернізму

Філософські погляди Жака Дерріди, Мішеля Фуко, Жиля Дельоза, Фелікса Ґваттарі, Ролана Барта, Жака Лакана, Жана-Франсуа Ліотара та Жана Бодріяра істотно відрізняються, однак їх об'єднує спільний інтелектуальний рух — критика класичної європейської картини світу, заснованої на ідеях цілісного суб'єкта, стабільної істини, універсального розуму та єдиного раціонального порядку реальності.

Однією з центральних мішеней цієї критики є уявлення про автономну людину як раціонального суб'єкта.

Класична філософія, особливо починаючи з Декарта, значною мірою будувалася навколо впевненого у собі «Я», яке пізнає світ і здатне раціонально визначати власні дії. 

Для цих мислителів така картина є надто простою. Лакан показує, що суб'єкт формується мовою та символічним порядком і ніколи не є повністю прозорим для самого себе. Фуко показує, як суб'єкт виробляється соціальними інституціями, дисциплінарними практиками та дискурсами. Дельоз і Ґваттарі замість стабільного «Я» говорять про множинність, потоки та процеси становлення. Отже, людина для них — не стільки готова сутність, скільки результат певних процесів.

Другою фундаментальною темою є критика стабільного значення. Барт показує, що текст не має одного смислу, який можна остаточно вивести з авторського задуму. Значення виникає у взаємодії тексту, культурних кодів і читача. Дерріда радикалізує цю ідею: значення постійно породжується через відмінності між знаками і ніколи не досягає остаточної точки фіксації. Саме тому деконструкція намагається показати внутрішні суперечності текстів і понять, які на перший погляд здаються цілісними й очевидними.

Звідси випливає ширша проблема мови та знаків. Для Лакана несвідоме структуроване як мова; для Барта культура функціонує як система знаків; для Дерріди сама структура мови унеможливлює остаточну фіксацію значення. У Фуко особливого значення набуває поняття дискурсу: суспільство не просто описує світ за допомогою мови, а через дискурси визначає, що вважати нормальним, істинним, патологічним, допустимим або немислимим. Таким чином, мова перестає бути нейтральним інструментом опису вже готової реальності.

Саме тут виникає ще одна спільна тема — критика універсальної істини. Фуко показує зв'язок між знанням і владою: те, що певна епоха визнає істиною, пов'язане з її інституціями, практиками та режимами знання. Ліотар говорить про «недовіру до великих наративів» — універсальних схем, які претендують пояснити історію людства в цілому. Дерріда демонструє нестабільність фундаментальних філософських понять, а Бодріяр доходить до ситуації, коли знаки можуть існувати вже не як відображення реальності, а як самостійна система.

Андрій Поцелуйко: Від “Cogito, ergo sum” до смерті суб’єкта: трансформація французької філософії

Історія французької філософії містить на перший погляд парадоксальний сюжет. Саме Франція стала батьківщиною Рене Декарта — одного з головних творців модерної концепції автономного раціонального суб’єкта, — а через кілька століть саме французькі мислителі ХХ століття почали послідовно критикувати уявлення про суб’єкта як самодостатній центр мислення, пізнання та істини. Від картезіанського «Cogito, ergo sum» до ідей децентрації та «смерті суб’єкта» проходить своєрідна дуга розвитку європейської філософії: спочатку суб’єкт проголошується фундаментом знання, а згодом сама можливість такого фундаменту ставиться під сумнів.

Для Декарта проблема філософії полягає передусім у пошуку абсолютно надійної основи знання. Якщо все можна поставити під сумнів — чуттєвий досвід, зовнішній світ, навіть математичні істини, — залишається сам акт сумніву. Якщо я сумніваюся, то я мислю; якщо я мислю, то існую. Звідси знамените «Cogito, ergo sum» — «Я мислю, отже, я існую». Суб’єкт мислення стає тією точкою, від якої можна розпочати побудову достовірного знання.

Андрій Поцелуйко: Між структурою і дискурсом: структуралізм і постструктуралізм в індоєвропейській порівняльній міфології XXI століття

Індоєвропейська порівняльна міфологія XXI століття продовжує традицію, започатковану ще в XIX столітті історико-порівняльним мовознавством, але її сучасне обличчя значною мірою визначене структурним поворотом XX століття. Якщо ранні компаративісти передусім прагнули встановити походження окремих богів, сюжетів і міфологічних образів, то сучасний дослідник дедалі частіше ставить інше питання: які відношення між цими елементами утворюють систему і чи можна реконструювати цю систему на праіндоєвропейському рівні?

Саме тут особливого значення набуває спадщина Жоржа Дюмезіля. Його трифункціональна теорія стала однією з найвпливовіших моделей структурного аналізу індоєвропейської міфології. Дюмезіль запропонував бачити за різноманітністю індоєвропейських пантеонів і міфологічних сюжетів певну фундаментальну структуру: сакральну владу, військову функцію та функцію родючості, добробуту й відтворення. Важливим було саме переміщення уваги від окремого міфу до системи відносин між міфологічними елементами. У цьому сенсі Дюмезіль став для сучасної індоєвропейської міфології приблизно тим, чим структуралізм був для гуманітарних наук загалом: він запропонував шукати не лише зміст, а й організацію цього змісту.

У XXI столітті ця лінія не зникла. Навпаки, вона була продовжена і переосмислена такими дослідниками, як Emily Lyle, Jean Haudry та Nick Allen. Їх можна умовно об'єднати під назвою структурної компаративістики, хоча кожен із них має власну методологічну специфіку.

Андрій Поцелуйко: Емоційні витоки моральної інтуїції та ідеї прав людини

Ідея прав людини часто постає перед нами як продукт раціонального мислення. Її пов'язують із природним правом, Просвітництвом, політичною філософією та прагненням створити універсальні принципи, здатні обмежити свавілля держави. 

Проте залишається фундаментальне питання: чому саме певні принципи взагалі сприймаються людиною як очевидно правильні? Чому засновники США могли написати в Декларації незалежності 1776 року, що вони вважають певні істини «самоочевидними»?

Можливо, відповідь слід шукати не лише в логіці і філософії, а й у психології та емоційній культурі епохи.

Фраза «ми вважаємо ці істини самоочевидними» є надзвичайно показовою. Якщо істина є логічно доведеною, її можна вивести з певних засновків. Але самоочевидність має інший характер: вона передбачає, що людина безпосередньо сприймає певне твердження як істинне, не потребуючи повного логічного доказу. У цьому сенсі моральна самоочевидність може бути споріднена з інтуїцією.

Однак моральна інтуїція не обов'язково є чимось суто раціональним. Вона може мати емоційний фундамент. Людина, яка бачить страждання іншої людини, часто реагує на нього ще до того, як починає формулювати філософське пояснення того, чому це страждання є несправедливим. Співчуття, емпатія, відраза до жорстокості та здатність уявити себе на місці іншого можуть передувати раціональному формулюванню морального принципу.

Звідси виникає гіпотеза про сентиментальний або емоційний фундамент прав людини. Йдеться не про те, що права людини є лише проявом емоційності. Навпаки, їхня юридична й політична форма є результатом складної раціоналізації. Але можливо, що в основі цієї раціональної конструкції лежить певний тип морального переживання.

У такому випадку розвиток можна уявити як послідовність:

емоційне переживання → моральна інтуїція → відчуття самоочевидності → раціональне формулювання принципу → юридичне закріплення права.

Андрій Поцелуйко: Справжній археофутуризм: чого майбутнє може навчитися у архаїчних суспільств

 У сучасній цивілізації праця займає настільки центральне місце, що ми часто сприймаємо її значення як щось природне й універсальне. Людина повинна працювати, бути продуктивною, розвиватися професійно, будувати кар'єру. Праця нерідко стає не лише засобом отримання доходу, а й джерелом статусу, самооцінки та навіть сенсу життя. 

Проте антропологічні дані про суспільства мисливців-збирачів дозволяють поглянути на це зовсім інакше.

Життя народів архаїчних культур таких, як хадза, звичайно, не можна романтизувати. Воно було пов'язане з хворобами, травмами, смертю дітей, небезпекою та періодами нестачі їжі. Проте в багатьох традиційних суспільствах необхідна для виживання праця не займала всього часу, який ми сьогодні вважаємо «нормальним» робочим часом. Значна частина життя могла проходити у спілкуванні, відпочинку, іграх, оповіданні історій, музиці, танцях, ритуалах, вихованні дітей та інших формах соціальної активності.

Це важливе спостереження не тому, що сучасна людина повинна буквально повернутися до способу життя мисливців-збирачів. Його значення полягає в іншому: воно показує, що людське життя не тотожне економічній продуктивності.

Людина може бути зайнята, навіть коли вона не працює в сучасному розумінні цього слова. Вона може грати, розмовляти, займатися спортом, створювати музику, виховувати дітей, майструвати речі, брати участь у житті громади або просто проводити час із близькими. Значна частина цих занять не створює товарів і не збільшує ВВП, але саме вони можуть робити життя змістовним.

Андрій Поцелуйко: Від землеробства до технологічної культури: порядок, мореплавство та інновації

Якщо спробувати зрозуміти, звідки в античному світі виникла особлива схильність до раціональної організації, геометрії та технічного перетворення навколишнього середовища, варто шукати її витоки не лише в розвитку науки. Глибші передумови лежали в матеріальному способі життя. Однією з найважливіших таких передумов було землеробство.

Землеробство стало своєрідною школою планування. На відміну від привласнювального господарства, воно вимагало постійної організації простору, часу, праці та запасів. Землю потрібно було розмежувати, воду — розподілити, посіви — спланувати, урожай — зібрати й зберегти, працю — організувати. Виникала необхідність рахувати, вимірювати, передбачати й контролювати. Саме тут можна побачити один із найдавніших матеріальних коренів раціонального ставлення до світу.

Поступово формується принцип, який згодом стане характерним для технологічної культури: те, що має певний порядок, можна виміряти, спланувати й організувати. Простір перестає бути просто природним середовищем і перетворюється на об'єкт людського впорядкування.

Проте сама по собі аграрна культура не обов'язково породжує швидкий технологічний прогрес. Її інноваційний цикл порівняно повільний: результат нового способу обробітку землі часто можна оцінити лише через сезон або навіть кілька років. Саме тут особливого значення набуває мореплавство.

Андрій Поцелуйко: Нові соціальні відносини, створені кочовими скотарями

 У статті The Brand-New Social Relations Created by Nomadic Pastoralists японський дослідник Йоічіро Накаґава пропонує розглядати виникнення кочового скотарства не лише як важливу зміну способу господарювання, а як фундаментальний перелом у розвитку людських соціальних відносин. На думку автора, перехід від суспільств мисливців-збирачів до скотарських спільнот спричинив появу принципово нового способу організації людей. Його сутність полягала в поступовому переході від організації, заснованої переважно на спорідненості, до організації, у якій дедалі більшого значення набували функції та ролі її учасників (NAKAGAWA, 2025, pp. 137–151). CChuo University

Накаґава починає свою аргументацію з характеристики ранніх людських спільнот. Протягом більшої частини історії людства люди жили невеликими групами, які ґрунтувалися на родинних зв'язках. У суспільстві мисливців-збирачів саме спорідненість була основним механізмом інтеграції людини до групи. Соціальний статус значною мірою визначався віком, походженням і родинними зв'язками. Така організація мала природні межі, оскільки чисельність групи була обмежена можливістю підтримувати безпосередні соціальні контакти та забезпечувати членів групи ресурсами.

Важливі зміни відбулися після виникнення землеробства та одомашнення тварин. Особливе значення Накаґава надає одомашненню овець і виникненню кочового скотарства в регіонах навколо Родючого Півмісяця. За його інтерпретацією, пастуше господарство створило ситуацію, якої раніше фактично не існувало: людська група почала функціонувати разом із групою тварин. Таким чином, соціальна організація перестала бути виключно людською. Вона стала системою, до якої входили люди й тварини, пов'язані між собою певними функціями. Саме цю взаємодію автор називає появою «нових соціальних відносин». 

Цей момент є центральним для концепції Накаґави. Пастух і стадо не просто співіснували. Між ними встановлювався функціональний зв'язок: пастух мав управляти стадом, захищати його, контролювати пересування тварин і використовувати продукти тваринництва. Водночас саме стадо ставало основою існування пастуха. Отже, кожен учасник нової системи отримував певну роль. У такому суспільстві зв'язок між учасниками визначався вже не тільки питанням «хто кому родич», а й питанням «яку функцію хто виконує».

Роксана Харчук: Український перстень Полікрата

Хто нас ліпше збагне: індієць після гніту Великобританії чи англієць, який сам був колонізатором?

Оскільки Україна – постколоніальна країна, видається, наче індієць збагне нас краще. 

Однак досвід свідчить про інше. Не працює у нашому випадку теорія Саїда, бо Україна – частина Європи, ми не є жодним Орієнтом. Східна Європа також не Орієнт. 

Невже Моді (колективна Індія) нас більше підтримує за Бернема (колективна Великобританія)? Принаймні, наші біженці опинилися на туманних островах, а не на берегах Гангу. 

Наше народництво найпросунутіші укр. інтелектуали вперто й тупо ототожнюють із шароварництвом. Невже батько Максима Рильського Тадей, Антонович з Лисенком, Старицьким і Грінченком шароварники? Куди ж цим "хуторянам" до нинішніх  просунутих інтелектуалок, які не здогадуються, що Північна Європа теж була хутірською і не вважала себе забитим селом.

 Нам доводять, що народництво відстале, його ототожнюють з рос. народництвом, хоча останнє вилилося в тероризм, царевбивство. Наше громадівство ніколи не вдавалося до тероризму. 

Однак чим програма народної освіти (недільних шкіл) громадівства відрізнялася від ідеї вищих народних шкіл у Норвегії? В обох випадках ішлося про особистісний розвиток. Норвезькі просвітники, як і громадівці, збирали фольклор, творили власну мову, бо мали на меті збудувати нац. ідентичність ненасильницьким способом. 

Нац. будівництво у 19 ст., коли модерні нації формувалися, було сенсом життя європейських інтелектуалів, а не шароварництвом. Саме в головах цих інтелектуалів з'являлися уявлення про націю, ті уявні спільноти, з яких виростали модерні нації, що про них писав Бенедикт Андерсон. Мабуть, цей автор також представляє шароварництво у науці.  

Андрей Моденов: Четыре омерзительных русских типа

Эта война выявила четыре омерзительных русских типа, которые должны быть обязательно исследованы средствами художественной литературы.

Самый страшный и отвратительный тип - русская женщина, русская мать, русская жена. Нет персонажа гнуснее: хищница, которая оправдывает патриотизмом ненависть к своему сыну или мужу. Это не спартанская мать - спартанок очень рано разлучали с их сыновьями, они их почти не знали. Это другое, это что-то очень новое.

Второй тип - это русский (чаще всего московский) обыватель. Благополучный толстяк средних лет и старше, который громогласно требует крови, ядерки, "убивать, убивать, убивать". Но на войну он никогда не пойдёт.

Третий тип - русский офицер. Бандит по сути. Садист. Мясник. Вымогатель. Каннибал.

Четвёртый тип - русский пехотинец. Самоубийца. Для него война - это способ уйти из жизни. Жизнь у русского в России настолько неприятна, что из неё хочется уйти. Всё равно как.

Трудно найти что-то похожее в истории

Ярослав Золотарев: Латинская Америка: путь к свободе

Вышла моя книга про Латинскую Америку, третья часть в серии "Сибирский социализм", деколонизация Латинской Америки сопоставляется с проблемами Сибири, при работе над книгой использовано около 100 источников, в основном на испанском и английском языках: https://www.litres.ru/74569673/

Алексей Кущ: Будущее Украины - "аграрная республика"?

Малюнок - Олег Баумейстер "Хлібороби" Полотно/Олія | L`Art Gallery

Похоже, что Украина, как и Франция, пройдет через формат "пяти республик", но есть нюанс...

У нас широко известна концепция, изложенная в книге Бориса Ложкина "Четвертая республика", но она противоречит ряду принципов построения исторических проектов.

Исторические проекты во времени сопрягаются преемственностью и "отрицанием отрицания".

Ложкин выделял четыре республики:

1. УНР (1917-1920).

2. УССР (1921-1991).

3. Украина (1991-2014).

4. Украина (2014- ....).

Очевидно, что проект УНР не смог кристаллизоваться на основном ареале развития украинской нации, институционально оформиться и сформировать историческую преемственность.

Проект УССР после принятия корпуса законов о декоммунизации перестал быть частью нашего официального государственного нарратива, трансформировавшись в "колониальный проект советской оккупации".

На мой взгляд, можно сформулировать следующие исторические проекты в зависимости от формирования надстройки или класса-гегемона:

1. Посткоммунистическая республика (1991-1994) - класс-гегемон в виде партийных правящих групп.

2. Олигархическая республика (1994 - 2014) - класс-гегемон в виде олигархов и их административной обслуги. 

3. Активистская или грантовая республика (2014 - до сегодняшнего времени) - класс-гегемон в виде активистской части общества, финансируемой извне с помощью грантовой инфраструктуры.

4. После войны, вполне возможно, на этапе переходного периода сформируется "военная республика" с классом-гегемоном в виде военной буржуазии.

Но финальной формой, с учетом процессов деиндустриализации, разрушения демографического и инфраструктурного потенциалов, станет "аграрная республика".

Потому что наявных производительных сил хватит лишь для организации аграрного цикла: ветряк вместо АЭС, относительно небольшая часть экономически активного населения, баллон с газом вместо ГТС и т.д.

Классом-гегемоном станут крупные землевладельцы, владеющие по 500 тыс га и более.

В какой-то мере, реализуется идея Липинского, изложенная в его "Письмах братьям-хлеборобам".

May Yosef: Типы казачьих войск царской России

Перед нами любопытный парад казачьих войск Российской империи конца девятнадцатого и начала двадцатого века, где наглядно показано, как география и соседи перекраивали не только службу, но и казачий гардероб. Казачество в то время было не просто кавалерией, а государством в государстве со своими законами, землями и, что немаловажно, железной модой.

Открывает шеренгу донской казак — образцовый, словно сошедший со страниц Шолохова. Синий мундир с алыми лампасами, фуражка лихо набекрень и обнаженная шашка. Донцы считались главным оплотом степной конницы. Их лампасы — широкие красные полосы на синих шароварах — это не просто украшение, а предмет невероятной гордости. По легенде, казаки когда-то получили от царя сукно двух цветов и пустили драгоценный алый цвет именно на лампасы, чтобы подчеркнуть свою вольность и особый статус.

Рядом стоят кубанец и терец, и здесь имперская униформа уступает место чистой кавказской эстетике. У кубанца — черная черкеска с алым бешметом под ней и внушительная папаха. У терца — светло-серая черкеска и такой же суровый горский силуэт. На груди у обоих красуются газыри. Изначально это были деревянные или костяные трубочки с отмеренной порцией пороха и пулей, чтобы заряжать ружье прямо на скаку за считанные секунды, но со временем они превратились в главный кавказский и казачий шик. Кубанцы и терцы переняли у горцев абсолютно все: оружие, седловку, коней, кинжалы и даже манеру держаться в седле, став непревзойденными мастерами конной джигитовки и разведки в узких ущельях.

Дальше в строю оренбуржец, охранявший бескрайние южноуральские степи и рубежи с Центральной Азией. На нем защитная гимнастерка, высокая мохнатая папаха и надежная трехлинейка Мосина со штыком. Оренбургские казаки постоянно жили на пороховой бочке, отбивая набеги кочевников и сопровождая торговые караваны, поэтому их вид максимально практичен и лишен столичного лоска.

Олексій Дудченко: Міграції сприяли поширенню мегалітичної культури в неолітичній Європі

Уздовж Атлантичного узбережжя Європи височіють понад 35 000 гігантських кам'яних споруд — дольменів, менгірів та величних кромлехів. Понад століття науковці намагалися з'ясувати, як саме ця дивовижна архітектурна традиція поширилася континентом. Тривалий час в археології панували дві протилежні гіпотези, які намагалися пояснити цей феномен.

 Прихильники першої концепції, відомої як дифузіонізм, обстоювали міграційний шлях. Вони вважали, що будівничі мегалітів масово переселялися на нові землі й приносили з собою власні технології, культуру та релігійні вірування. 

атомісь друга гіпотеза базувалася на ідеї культурної асиміляції. Її прибічники стверджували, що жодних масштабних міграцій не було, а стародавні люди просто обмінювалися знаннями, модою та технологіями через розгалужені торговельні мережі. 

Завдяки масштабному аналізу 2 963 давніх геномів (зокрема 46 нових зразків ДНК, вилучених безпосередньо з мегалітичних поховань) генетики та археологи нарешті розгадали цю загадку. Дослідження генетичних маркерів та радіовуглецевого аналізу довели, що історія європейського монументалізму розпочалася близько 6 700 років тому. Перші масштабні гробниці з'явилися на північному заході сучасної Франції — у Бретані. Саме звідси, як свідчать ДНК-дані, хвилі перших мореплавців рушили вздовж морських шляхів, поширюючи традицію будівництва мегалітів по всій Західній та Північній Європі. Палеогенетичний аналіз відкрив дивовижну правду, адже Бретань стала не просто географічною колискою мегалітів, а унікальним плавильним казаном для двох різних потоків перших європейських аграріїв. 

Результати ДНК-досліджень чітко розділяють тогочасне населення на два магістральні генетичні вектори. Перший, північний потік, представляли нащадки культури лінійно-стрічкової кераміки, які мігрували вглиб континенту через Центральну Європу. Водночас із півдня, уздовж західного узбережжя Середземного моря, просувався південний потік землеробів культури кардіальної кераміки. Саме на цьому крайньому заході континенту відбулося масштабне змішування двох самобутніх міграційних хвиль. Сформований етнічний субстрат не лише перейняв технології обох сторін, а й згенерував абсолютно новий соціокультурний феномен у вигляді мегалітичної архітектури, яка згодом назавжди змінила обличчя стародавньої Європи.

Подальша експансія мегалітичної культури з французької колиски відбувалася різними шляхами, які палеогенетикам вдалося реконструювати з надзвичайною точністю.

На Британських островах розгорнувся сценарій прямої міграції. Близько 6 000 років тому переселенці з північної Франції масово переправилися через Ла-Манш. Поява перших британських мегалітів ідеально збігається в часі з прибуттям цього нового населення, що стало класичним прикладом перенесення культури самими її носіями. 

У Скандинавії події розвивалися інакше, поєднуючи міграцію та подальший обмін ідеями. Перші франко-центральноєвропейські хлібороби прибули на ці північні землі досить рано, приблизно 5 600 років тому. Проте початкові дольмени та коридорні гробниці з'явилися там лише через п'ятсот або навіть вісімсот років після їхнього приходу. Така суттєва часова затримка переконливо свідчить про те, що будувати мегаліти місцеве населення навчилося значно пізніше завдяки морським торговельним контактам. 

На противагу цьому, Іберійський півострів, де розташовані сучасні Іспанія та Португалія, продемонстрував чистий культурний імпорт. У межах 6 700–6 000 років тому тут звели величезну кількість мегалітів, проте місцеве населення повністю зберегло свій давній західно-середземноморський ДНК-профіль. Генетики не виявили жодних ознак масових міграцій з Франції на півострів, а це означає, що іберійці просто перейняли архітектурний стиль та релігійні культи від тогочасних атлантичних мореплавців.

Поширення мегалітів не можна пояснити спрощеними формулами. Початкові демографічні зрушення раннього неоліту створили розгалужену мережу зв’язків. Згодом саме цими морськими та сухопутними шляхами завдяки обміну, торгівлі й подорожам майстрів-будівельників Європою поширилися складні інженерні рішення та культові практики. 

Migrations facilitated the cultural diffusion of megaliths in Neolithic Europe. Biorxiv. 2026

Андрій Поцелуйко: Від дефіциту до творення: три логіки людської цивілізації

 Людську історію можна прочитати як історію поступового розширення простору можливого. 

Спочатку людина повинна була вижити у світі, який нею не створений. Вона боролася за їжу, територію, безпеку і можливість залишити потомство. Потім вона навчилася об'єднуватися з іншими, розуміючи, що спільними зусиллями можна отримати більше, ніж у постійній боротьбі один з одним. А згодом виникла ще одна можливість — не лише ділити або спільно використовувати те, що вже існує, а створювати нове.

У цьому сенсі можна говорити про три фундаментальні логіки людської діяльності: конкуренцію, кооперацію і творчість.

Конкуренція є логікою дефіциту.

Якщо певного блага недостатньо для всіх, виникає суперництво. Якщо двоє хочуть отримати один і той самий ресурс, їхні інтереси здаються протилежними. Успіх одного може означати невдачу іншого.

Ця логіка надзвичайно давня. Вона не потребує складної культури: достатньо обмеженого ресурсу і кількох претендентів на нього. Але людське суспільство перетворило просту боротьбу за виживання на величезну систему соціальної конкуренції. Ми змагаємося за гроші, статус, посади, престиж, увагу, вплив і визнання.

Конкуренція має свою позитивну сторону. Вона змушує людину розвиватися, шукати ефективніші рішення, долати власні обмеження. Але її фундаментальна слабкість полягає в тому, що вона сприймає іншого передусім як того, хто претендує на той самий ресурс.

І саме тут починається наступний крок людської історії.

Люди поступово відкрили, що іноді ресурс не є фіксованим. Його можна створити спільними зусиллями.

Тоді виникає кооперація.

Андрій Поцелуйко: Від індивідуального інтелекту до людино-машинного розуму

Силу людини часто пояснюють її індивідуальними властивостями: здатністю мислити, винаходити, передбачати, використовувати знаряддя праці.

 Проте така інтерпретація залишає поза увагою, можливо, найважливішу особливість людського виду. Людина стала домінуючим видом на Землі не тому, що кожен окремий представник Homo sapiens є надзвичайно сильним, швидким чи навіть надзвичайно розумним. Її справжня сила полягає у здатності створювати системи колективного накопичення, збереження та передачі інформації.

Окремий людський мозок має обмежену пам’ять, обмежений час життя і обмежені можливості пізнання. Жодна людина не може самостійно відтворити весь обсяг знань, на якому ґрунтується сучасна цивілізація. Фізик користується математикою, якої сам не винаходив; інженер спирається на знання фізики й матеріалознавства, створені багатьма поколіннями; лікар використовує величезний масив знань, накопичений тисячами дослідників. Сама можливість індивідуальної інтелектуальної діяльності залежить від того, що було створено до народження цього індивіда.

Отже, людина успадковує не тільки біологічний геном. Вона успадковує ще й величезний культурно-інформаційний геном — мову, поняття, технології, міфи, правила, методи, формули, книги, інституції та способи організації спільної діяльності. Біологічна еволюція передає інформацію через покоління за допомогою генетичного механізму, тоді як культурна еволюція робить це за допомогою мови, наслідування, навчання, писемності та соціальних інституцій.

Саме тут виникає принципова відмінність людської еволюції від простої еволюції окремого організму. Тварина може навчитися певній поведінці протягом життя, але людська культура здатна накопичувати послідовні вдосконалення. Один винахід стає основою для наступного, той — для наступного, і так протягом сотень та тисяч років. Людство не починає кожне покоління з нульового рівня. Навпаки, кожне покоління отримує вже створений інформаційний фундамент і може додати до нього власний внесок.

У цьому сенсі цивілізацію можна розглядати як своєрідний надіндивідуальний інтелект, розподілений не тільки між мільйонами людей, а й між поколіннями. Математична теорема, записана століття тому, продовжує працювати після смерті її автора. Книга зберігає думку людини, яка давно перестала існувати. Наукова стаття дозволяє одному досліднику продовжити роботу іншого. Інституція зберігає досвід, який перевищує досвід будь-якого окремого її члена.

Тому справжнім суб’єктом людського інтелекту в певному сенсі є вже не окрема людина, а мережа людей, знань, символів, пам’яті та інституцій. Індивід є її вузлом. Він отримує інформацію з колективної системи, переробляє її, створює щось нове і знову повертає результат у спільний інформаційний простір. Наступні покоління отримують уже змінений простір знань.

Андрій Поцелуйко: Калькулююче мислення у філософії Мартіна Гайдеггера

 Однією з важливих проблем філософії Мартіна Гайдеггера є питання про те, яким чином сучасна людина мислить і сприймає навколишній світ. 

На перший погляд, мислення здається універсальною здатністю людини: ми аналізуємо явища, робимо висновки, плануємо свої дії та шукаємо способи розв’язання проблем. 

Проте Гайдеггер звертає увагу на те, що мислення може мати різні форми. Особливо важливим для нього є розрізнення калькулюючого мислення (das rechnende Denken) та осмислювального, або споглядального, мислення (das besinnliche Denken).

Калькулююче мислення — це такий спосіб ставлення до дійсності, за якого людина прагне насамперед щось обчислити, передбачити, організувати або використати. Воно постійно планує наступний крок, визначає можливі результати й шукає найбільш ефективний спосіб досягнення поставленої мети. У цьому сенсі калькулювати — не обов’язково означає буквально виконувати математичні операції. Йдеться про значно ширшу установку свідомості: бачити речі з погляду їхньої функції, користі, ефективності та можливості контролю.

Таке мислення є надзвичайно важливим для сучасної цивілізації. Без нього неможливі наука, техніка, медицина, економіка чи складна організація суспільного життя. Коли інженер розраховує міцність конструкції, лікар аналізує результати обстежень, а програміст шукає найефективніший алгоритм, вони використовують калькулююче мислення. Воно дозволяє людині прогнозувати майбутнє, зменшувати ризики та перетворювати поставлені завдання на конкретні процедури.

Однак проблема, на яку вказує Гайдеггер, полягає не в самому існуванні такого мислення, а в тому, що калькулююче мислення може претендувати на роль єдиного правильного способу мислення. Якщо ми звикаємо оцінювати все лише з погляду користі та ефективності, то поступово втрачаємо здатність ставити фундаментальні запитання. Нас починає цікавити не те, що щось є і що воно означає, а передусім те, що з цього можна отримати.

Андрій Поцелуйко: Пізнання як шлях морального вдосконалення

 Від самих початків академічної культури здобуття знань не розглядалося як її єдина або навіть найвища мета. Навчання і пізнання мали також моральний вимір: вони повинні були формувати людину, її характер, спосіб мислення і ставлення до світу. У цьому полягає одна з найглибших відмінностей академічної культури від культури суто утилітарної.

Ідеал пізнання заради пізнання передбачає, що знання має внутрішню цінність і не потребує постійного виправдання через безпосередню практичну користь. Людина може прагнути зрозуміти природу, суспільство, людину чи саму себе не лише для того, щоб використати отримане знання, а тому, що саме розуміння дійсності є формою людського самоздійснення.

Такий спосіб ставлення до світу формує особливий тип особистості — людину, схильну не лише діяти, використовувати і перетворювати, але й споглядати, осмислювати і ставити фундаментальні питання. Філософсько-споглядальне ставлення протистоїть утилітарному не тому, що заперечує практичну діяльність, а тому, що не зводить усе суще до його корисності.

Утилітарна свідомість питає: «Для чого це можна використати?». Філософська свідомість спочатку питає: «Що це таке?», «Чому воно існує?», «Яке його значення?», «Що є істинним і добрим?». Саме ця здатність вийти за межі безпосередньої користі й подивитися на світ як на предмет розуміння, а не лише використання, була одним із фундаментальних елементів гуманістичного ідеалу освіти.

Андрій Поцелуйко: Мова як продукт колективної діяльності та основа культури

  Походження людської мови є однією з найскладніших проблем у науці про людину. Ми не маємо безпосередніх свідчень про те, як звучали перші людські слова, а тому можемо лише реконструювати можливі етапи становлення мовленнєвої здатності. Проте мову можна розглядати не як раптовий винахід окремої людини, а як результат тривалого процесу колективного життя, спільної діяльності та формування культури. У цьому сенсі мова виникала не поза суспільством, а всередині нього — як відповідь на дедалі складніші потреби людей взаємодіяти, координувати свої дії, навчатися одне в одного та передавати досвід.

На ранніх етапах людської еволюції комунікація, ймовірно, була тісно пов'язана з безпосередньою ситуацією. Емоційний вигук, погляд, жест або інший сигнал могли повідомляти про небезпеку, їжу, присутність іншої істоти чи намір здійснити певну дію. Проте поступово комунікативні сигнали могли набувати більш абстрактного характеру. Вони починали позначати не лише безпосередню ситуацію, а й певний об'єкт, дію або подію. Саме перетворення сигналу на знак стало принципово важливим кроком до людської мови.

Андрій Поцелуйко: Від захисту союзників до Pax Romana: еволюція ідеології античної гегемонії

Античний світ виробив кілька різних моделей політичної гегемонії, але їх об'єднувала одна важлива риса: панування над іншими народами далеко не завжди легітимувалося самим фактом військової переваги. Навпаки, сильні держави прагнули представити своє домінування як виконання певної вищої функції — захисту союзників, оборони свободи, визволення від тиранії або встановлення загального миру. У цьому сенсі між Афінами класичної доби та Римською імперією існує цікава ідейна спорідненість.

Афінська морська гегемонія виникла значною мірою як система колективної оборони. Після греко-перських воєн Афіни стали центром Делоського союзу, покликаного продовжувати боротьбу з перською загрозою та забезпечувати безпеку грецьких полісів. Отже, початкове виправдання афінського лідерства було не простим прагненням до панування, а необхідністю спільного захисту. Афіни мали флот, фінансові та організаційні можливості, яких не мали багато інших полісів, і тому могли претендувати на роль держави, яка забезпечує безпеку союзників.

У цьому полягає принципова відмінність між простою військовою експансією та гегемонією, що претендує на моральну легітимність. Гегемон говорить не лише: «ми сильніші», а: «наша сила потрібна для спільного блага». Саме тому афінська влада могла представлятися як захист союзників, а сама Афінська морська держава — як система, що забезпечує безпеку грецького світу.

Андрій Поцелуйко: Мистецтво як форма пізнання світу

 Людина завжди прагнула пізнати світ, зрозуміти його закономірності та знайти відповіді на важливі запитання. Одним із головних способів пізнання є наука, адже вона досліджує природу, суспільство й людину за допомогою спостережень, фактів, експериментів і логічних доказів. 

Проте наука — не єдиний спосіб пізнання дійсності. Важливу роль у цьому процесі відіграють мистецтво та філософія.

Наука насамперед прагне до об’єктивного бачення світу. Це означає, що наукове знання має бути максимально незалежним від особистих поглядів дослідника. Наприклад, закони фізики не змінюються залежно від того, хто їх досліджує. Науковець може мати власні переконання та емоції, але результати його дослідження повинні підтверджуватися доказами й бути перевірюваними іншими людьми.

Мистецтво, навпаки, значною мірою пов’язане із суб’єктивним баченням дійсності. Митець не просто відтворює світ таким, яким він є, а показує його через власне сприйняття. На один і той самий об’єкт різні люди можуть дивитися по-різному, і саме ця відмінність часто стає основою мистецтва. Наприклад, один художник може зобразити осінній пейзаж як сумний і похмурий, а інший — як теплий та спокійний. Пейзаж залишається тим самим, але його художнє сприйняття змінюється.

Отже, мистецтво також пізнає реальність, але робить це іншим способом. Якщо наука прагне відповісти на питання, яким світ є об’єктивно, то мистецтво часто показує, яким цей світ може бути для конкретної людини. Воно дозволяє пізнати не лише зовнішню реальність, а й внутрішній світ людини: її емоції, переживання, страхи, мрії та ставлення до навколишнього.

Особливе місце між наукою та мистецтвом займає філософія. Вона також прагне до пізнання істини, але її предметом часто стають питання, які неможливо повністю дослідити за допомогою експерименту. Що таке добро? У чому сенс життя? Що таке свобода? Чи можемо ми бути впевненими в тому, що знаємо? На такі питання різні філософи можуть давати різні відповіді. Проте це не означає, що філософія є просто суб’єктивною думкою. Філософські погляди повинні бути логічно обґрунтованими та аргументованими.

Таким чином, науку, філософію та мистецтво можна розглядати як різні способи пізнання світу. Наука найбільше орієнтується на об’єктивність і перевірюваність, мистецтво — на суб’єктивне переживання та образне осмислення дійсності, а філософія намагається за допомогою раціонального мислення осмислити найзагальніші питання буття, знання та людського існування.

На мою думку, жоден із цих способів не можна вважати абсолютно кращим за інші. Об’єктивне знання допомагає нам зрозуміти, як влаштований світ, а суб’єктивне — як цей світ переживається людиною. Саме тому мистецтво є повноцінною формою пізнання: воно відкриває такі сторони реальності, які неможливо повністю описати самими лише фактами та цифрами.